Глава 4

Просидівши разом з Оленою десь зо три хвилин, ми рушили далі вглиб Чорноозерного лісу, при чому цього разу я вже насторожено придивлявся ледь не до кожного дерева.

Дорога поступово розширювалась і по сторонам почали виднітися достатньо великі галявини, що мабуть слугували пасовиськом для якихось місцевих істот, однак настільки відкрита місцевість навпаки починала неабияк мене нервувати і лише спокійна, до пори до часу, поведінка Олени поки сигналізувала мені, що справжніх проблем варто очікувати дещо пізніше.

Гуркіт та звуки битви донеслися до нас досить скоро і вже через якихось кілька хвилин ми помітили, як ціла ватага невідомих нам людей билася одночасно ледь чи не з десятком песиголовців та іншою більш мілкою бридотою. Роздивившись розташовані дещо на віддалі від них силуети, я швидко зрозумів, що належали вони Павлу і Наставником, однак, на жаль, вони поступово все далі відтіснялися в сторону цією неймовірною бійнею між двома могутніми супротивниками, через те, що навколо них повсюдно використовувалися по-справжньому серйозні за своєю силою ударні хвилі та чари.

Але не дивлячись на це завдяки своїй масовості, песиголовці та решта місцевих істот, досить успішно нівелювали майже усю даровану цими чаклунствами перевагу, що взагалі-то неабияк мене дивувало, адже подібного роду великі створіння, зазвичай, жили поодиноко та мали зовсім небагато приводів збиратися у такій кількості, не кажучи вже про те, щоби якось співпрацювати із рештою тутешньої фауни.

Втрутившись у битву та намагаючись до них прорватися, я тепер уже більше покладався на власну спритність, аніж на фокуси, щоправда скоріше намагаючись просто дістатися до Павла, а не перемогти хоча би когось зі своїх супротивників. Однак чим далі заходила уся ця ситуація, тим менше я бачив адекватних виходів із неї, адже навіть по краю цього поля бою (кудою й вела мене Олена) ворогів було настільки багато, що кожна секунда короткої битви з ними склалася у цілі хвилини втраченого часу. До того ж песиголовці поруч билися тут настільки люто та зібрано, що не зрозуміти прозорого натяку на те, що минулого разу мені пощастило було просто неможливо.

Раптом, небо над нами потемніло, що стало взагалі нічого не розгледіти. Почулися крики, а кілька силуетів найближчих до нас песиголовців взагалі почали відступати, явно відчуваючи щось недобре. І якби Олена в той же момент не вхопила мене за руку та бігом не повела в сторону від цієї темряви, розділити б мені долю тих декількох нещасних людей, що секунду тому билися разом зі своїми товаришами проти чудовиськ.

Спочатку в землю влетіла перша велика блискавка, вдаривши по ній таким грохотом, що на кілька секунд у нас з Оленою просто позакладало вуха. За ними одразу з'явилося безліч менших, котрі почали лупити виключно лиш по людям, що стояли на цій невеличкій галявині, освітлюючи нам перекошені від подібних ударів обличчя кількох гільдійців. Чи потрапили під них Павло з Наставником мені було невідомо. Допоки ми самі з Оленою вибиралися із під усіх цих блискавок, я міг концентруватися лиш на цьому.

Однак скоро якась частина блискавок почала зникати. Частина взагалі вилітала із зовсім іншої сторони, врізаючись кудись у далечінь. Все це продовжувалося не більше кількох хвилин, однак і люди й жителі лісу швидко встигли відступити у протилежні одне від одного боки, здавалося нарешті давши мені можливість трохи зоєрінтуватися.  

 Першим своїм поглядом я помітив лише якийсь темний силует, котрий гасив окремі пожежі навколо дуже потужними повітряними чарами, мабуть, створюючи там щось на кшталт порожнечі. Це було дійсно могутнє чаклунство, навіть враховуючи той факт, що воно було занадто енергозатратним для якогось більш-менш масштабного бойового використання. Однак будь-хто із подібними навичками з легкістю міг змусити нас обох задихнутися (особливо у місці сили) тому все це мене неабияк налякало.

Повернувшись до не менш переляканого обличчя Олени, я по її погляду зрозумів, що найбільш розумним виходом у цій ситуації буде просто стояти на одному місці. Гробова тиша навколо аж ніяк не додавала мені жодного оптимізму, однак темрява навколо нас поступово почала спадати і немов би нізвідки, перед нами з'явився той самий чорний силует, почавши пильно вглядатися в наші з Оленою очі.

Зовні він був якогось, я би навіть сказав вугільного кольору, а сам його препаскудний вигляд лякав іще більше за пронизливий погляд глибоких темних очей, котрі здавалося з легкістю вдивлялися прямо тобі в душу, не знаходячи там нічого вартого хоча би найменшої уваги. Перші промовлені ним слова, викликали якщо не страх, то точно якусь дивну суміш огиди та пронизуючого до кісток холоду.

– Бачу, ви прийшли не з ними, – гучно плюнувши на землю, промовив він. – Що ж в такому випадку привело юну людську дітвору до нашого гостинного краю?

– Ти говориш точно як ми... – здивовано прошептав я.

– У мене було достатньо практики у ваших наріччях, – різко сконцентрувавши свій погляд, відповіла істота. – Але оскільки у мене не так багато вільного часу, раджу дати мені вагому причину продовжувати з вами розмовляти. Хто ви такі!? І що ви забули у цьому лісі?

Кожна його інтонація віддавала неначе якимось металом, або ж скоріше відзвуком самотніх крапель у глибокій, холодній печері. І не відповісти йому правди я просто не міг, адже судячи із його гіпотетичного чаклунського рівня, він цілком здатен прочитати можливу брехню прямо із нашої душі.

– Звати нас: Марко і Олена. В цьому лісі ми шукаємо одного характерника на ім'я Вовкош. Він друг нашої сім'ї. З нами також було іще два компаньйони: дорослий чаклун та хлопець приблизно мого віку, однак жодного відношення до ватаги цих найманців ні ми, ні вони не маємо. У них своя додаткова причина. Колись одному із предків мого товариша тутешня мавка допомогла отримати велику силу і зараз він шукає для себе такої ж долі. А ми по мірі сил стараємося йому допомогти.