Глава 2

Прибувши до маєтку я попрощався з Павлом та його батьком, котрі направилися до власного будинку в селищі неподалік.

І батько й син йшли у походи з яких кожному могло і не бути вороття, тому бажання якомога довше побути в родинному колі було для мене цілком зрозуміле.

Моя ж дорога додому вела мене крізь пейзажний парк, що був закладений іще моїм прадідом та доведений до сучасного вигляду дідом, котрий складався, здебільшого, із природного хвойно-листяного лісу, котрий іще здавна проростав у цих місцях. Нині він був доповнений безліччю різноманітних порід дерев, чагарників, а також квітів у викладених із широкого каменю клумбах, що стояли при паркових алеях та доріжках. Непідготовленому глядачу подібна картина цілком могла би і відійняти мову.

Ялинки, сосни, кедри, кипариси. Дуби, берези, липи, граби, клени... Впевнений я навіть близько не знав усього, що росло тут вже цілими десятиліттями, причому докупи до цілком знайомих у нашій місцевості дерев, тут було і повно зовсім невідомих для нас рослин, котрі прийнялися у цих краях лише завдяки титанічним зусиллям садівників.

Численні струмки колишнього лісу були використані для створення цілої системи ставків, а з прадавньої глибокої балки, та за допомогою декількох споруджених гребель, в центрі було створене справжнісіньке озеро, котре шириною де-не-де досягало аж до сотні метрів, а в довжину було майже до кілометра. Оточене гаями та галявинами воно з'єднувалося у вузьких місцях декількома прекрасно оформленими мостами, по обидва боки котрих стояли розкішні високі альтанки та стилізовані під стародавні колони та руїни, що були улюбленим місцем літнього відпочинку усіх домочадців.

Сам палац Космин був двоповерховою мурованою будівлею, з прикрашеним більш ніж пів-дюжиною колон широким фасадом та куполом в центрі самої споруди. Позаду з двох боків були прибудовані симетричні одноповерхові флігелі, надаючи цим маєтку своєрідної П-подібної форми, однак окрім цього поруч знаходилася також церква, кілька різноманітних будинків зі стайнями, житлом для прислуги, сараями та коморами, що власне і являло собою цілий комплекс, мабуть, найрозкішнішої забудови усього північного сходу Береславської держави.

Сама ідея подібного палацу брала початок іще за дружини мого прадіда, котра мала яросвітське походження, що не рідкість у нашому роду, як виявилося. Вона зажадала побудувати житло для родини, котра тільки но, нещодавно, домоглася визнання за собою князівського титулу, орієнтуючись на найкращі зразки своєї батьківщини, а гроші, так вийшло, після чергового Великого походу яросвітського короля у нашому роду водилися.

Тому на землях, що колись належали вже згаслому роду наших близьких родичів князів Малогірських, а власне в двадцяти хвилинах ходьби від плато де тоді знаходилися залишки укріплень заміського княжого двору та навіть фундамент самого терему, розпочалося нове будівництво, по ближче до початку старих мисливських угідь, котре було доведено до кінця вже лише за життя мого рідного діда.

Після свого завершення та подальшого перетворення на справжню окрасу новоствореного Малогірського полку, сам парк став відкритим для бажаючих місцем відпочинку у вихідні дні, а облаштована до кінця садиба – повноцінним домом роду Космин. Однак вже після загибелі мого батька та початку верховодства над справами дядька Степана у нього в голові зросла ідея побудувати на місці колишнього княжого двору фортецю у формі сучасного трьохповерхового замку з чотирма п'ятикутними бастіонами на стінах, щоб включити його в подальшому в нову систему укріплень Малогірського полку та переселитись туди потім з усією родиною. Власне саме на реалізацію цієї ідеї й були направлені усі вільні ресурси нашого роду останні кілька років до початку війни і лише зараз усе довкола трохи призупинилося.

А так наш розкішний маєток планувалося перетворити на академію, перевівши її під спільний патронат Малогірського полку та роду Космин, а парк зробити повністю публічним, надавши до нього доступ усім охочим кожного дня.

Тітка хотіла заснувати перший на півночі навчальний заклад, що буде конкурувати з університетами міст на узбережжі, а дядько – переїхати із занадто широкого на його думку маєтку, попутно побудувавши на території полку нове укріплення. Так, на вже помітному звідси плато, й розпочалося нове будівництво, котре наразі призупинилося трохи менше ніж на півдорозі, швидко обростаючи розмовами, що мій дядько просто так хоче здихатися зовсім непотрібних йому видатків та зекономити на утриманні настільки розкішного маєтку перетворивши його на полковий університет.

Дорога від початку парку до самого маєтку зайняла в мене п'ятнадцять хвилин, однак вже майже в кінці центральної алеї, біля групи скульптур перед входом у головний двір, я раптово зустрів людину яку може хотів, але точно ніяк не очікував тут побачити.

– Я знала, що скоро тебе тут зустріну, – коротко сказала вона.

Дівчина. Їй зараз вже має бути 15 років, хоча вона завжди виглядала трохи дорослішою за свій справжній вік. Я не бачив її вже близько року і за цей час вона встигла дещо змінити зачіску. Її Світлість, Олена Денко. Також князівна та моя майбутня наречена.

Зачіску вона собі вкоротила ледь вище плеч, що було трохи незвично для дівчини її становища. Тим не менш Олена не відмовила собі в екстравагантному кроці та залишила своє світло-каштанове волосся на один-два сантиметри довшим з однієї сторони так, щоби почала плослідковуватись досить чітка діагональ. Зазвичай вона тримала свої досить густі локони на рівні значно нижчому за плечі, однак я не міг сказати що новий вигляд їй зовсім не пасував. Навіть навпаки, так вона виглядала дещо свіжіше.

Лоб у неї був відкритий, ніс дуже акуратний, а тонкі риси обличчя все яскравіше виказували її наполовину яросвітське походження з кожним наступним роком. Тим не менш, коли вона одягалася виключно по-береславськи, це, навіть, їй по-своєму личило, що власне зараз і відбувалося.