* * *
– Ти підтримаєш мене, брате?
– Звісно! Це навіть не обговорюється.
* * *
"Змієва шабля". В родині мого друга Павла цей предмет був об'єктом, мабуть, найбільшої гордості усіх домочадців.
Починаючи з його діда, він дозволив простій козацькій сім'ї вознестися ледь чи не до рівня дрібної шляхти, не отримавши тоді власне цього дворянського титулу лише завдяки віянням визвольного часу та серйозному антифеодальному руху тих буремних років, котрий пішов на спад лише завдяки підтримці цього повстання двома-трьома старими береславськими родами та переважно новою шляхтою.
Збіднілий козак знайшов її на півдорозі між Січчю та Великими східними горами в простому болоті, і бути їй проданою щонайменше за тією ж самою вагою в золоті якби чи то голод, чи то марення не привели його до Чорноозерного лісу. Шабля із касектікосу ні на йоту не постраждала за увесь час проведений багні та болоті, й, безумовно, була ціннішою для простого козака у вигляді двох або й п'яти сотень монет. Однак ті чари, що, як виявилося, були вкладені в неї, дали йому та всім майбутнім поколінням славу та перспективи.
Його рідний син, на жаль, не зумів перейняти силу самої шаблі, однак знання та розуміння необхідного для цього ритуалу закріпилися в його голові, навіть, краще ніж у його славного предка. І, звісно, коли вже його сину настав час спробувати приміряти на себе її могутність та чари – сімейна гордість не дозволила а ні йому, а ні власне Павлу відмовитися від усіх загроз пов'язаних з подорожжю до Чорноозерного лісу.
Моя ж особиста участь у цьому поході була, мабуть, обговорена іще за довгий час до самої нашої з Павлом розмови, з причин про котрі я розповім вам дещо пізніше, однак, навіть, якщо би все це не знайшло жодного схвалення з боку мого дядька: я би ні за що не покинув свого названого брата у подібній біді.
Розмову, котра зараз доносилася через щільно зачинені двері, очевидно, ніхто приховувати від нас не збирався, однак запрошувати двох 14 річних юнаків приєднатися до неї, явно не входило в плани наших з Павлом опікунів. Ми з ним просто сиділи, знаючи, що зайшовши туди раніше строку, тільки розлютимо мого дядька князя, а от чого-чого – порушення дисципліни він не терпів. Навіть після народження двох моїх двоюрідних сестер, той лише трохи змінив свій характер на більш поблажливий.
– Я ще можу зрозуміти мотиви Його Світлості, але твоїх Романе я ніяк не розумію, – пролунав трохи гучніше попереднього ходу розмови голос мого Наставника. – Навіщо ти змушуєш свого сина проходити крізь цей наднебезпечний ритуал? Твоєму батьку неймовірно пощастило вижити, а ти сам ледь не перетворився на істоту, котра вже мало б нагадувала людину. Я ніколи не зрозумію вашої світлодушої, чи навіть козацької, тяги до невиправданих ризиків. Просто залиш йому свою шаблю. Він і так може стати одним із найвизначніших береславських воїнів. Артефактів із касектікосу, навіть, добра половина заможної шляхти не має!
– Ти правильно висловився! – почав заперечувати йому батько Павла. – Артефактів! Без ритуалу це просто шматок дуже дорогого заліза, котрий не ржавіє та не затуплюється. Мій син та я майже не наділені жодними чарами. Звичайне знахарство – не більше. Без ритуалу він, навіть, силового удару зробити не зможе. А могутність цієї шаблі знаходиться далеко за межами такого простого фокусу на котрий навіть характерник недоучка здатен.
Після короткої паузи він продовжив:
– Павло сам цього захотів... Марив нею з тих самих пір як навчився тримати її в руці. І вже має на неї повне право. Я далеко не найгірший боєць, але навіть мені просто соромно, що я ніколи не використовував її як слід. Я ще прекрасно пам'ятаю, як мій батько міг з десяток суперників на землю покласти особливо не спітнівши.
– В душі Павла юність грає, – знову не погоджувався Наставник. – Він ще й близько не усвідомлює того ризику на який йде, навіть з моєю поміччю. А раптом щось піде не так? Я буду відповідати перед тобою за те, що перетворив хлопця на чудовисько!?
– В ім'я Праотця!! – гнівно вигукнув через секунду мій дядько. – Ви й без мене це вже сотню разів обговорювали! І знову хочете витратити половину дня на пусті балачки! Я викликав вас сюди зовсім з іншою метою. Коли Павло сам цього хоче: на те його правда й воля. Він має право висловлювати свою думку, через рік його вже на війну можна брати. Розмова зараз іде про Марка та його майбутнє. І я хочу почути від вас обох як його вчителів: чи настав час йому увійти в цей ліс не просто заради героїчної пригоди зі своїм товаришем?
– З моєї особистої точки зору: так, пане полковнику, – трохи подумавши, відповів йому батько Павла. – У фехтуванні, що він, що Павло, кращими стануть хіба тільки з віком та регулярними тренуваннями. Мені вже їх навчати більше нічому. А от у знахарстві, травах та ліках – Марку, звісно, є куди рости, однак до них він ніколи особливої охоти не виявляв.
Вислухавши його, Наставник додав:
– Ваша світлосте! Ви знаєте, що я дотримуюся думки, що не усілякий великий чаклун гарний вчитель. Бо великі, зазвичай, намагаються зробити з власних учнів свою копію, замість того, щоб розвивати найкращі якості своїх підопічних. Лише поступовий розвиток та терпіння: ось що не дає природному таланту згаснути. Коли ви, дійсно, бажаєте дати Марку більш іменитого вчителя ніж він покірний слуга – я сперечатись не буду. Своїх учнів потрібно відпускати вчасно. Однак те, що я не зможу йому в найближчому майбутньому багато чого дати, не скасовує того факту, що Марку іще слід багато чого дізнатися про те чому він уже навчився.
– Я від тебе зараз хочу прямої відповіді, а не філософії... – з помітною злобою процідив дядько. – Марку рано чи пізно потрібен новий наставник. А мені не завадить могутній воїн та радник у новому поході. Вовкош поселився в Чорноозерному лісі давно та не просто так. Навіть по старій пам'яті, він не візьметься вчити Марка, якщо не впевниться що він того вартий. Вдруге він вже ні перед ким не покажеться та шансу не дасть.