Розділ 3 . Світло всередині

Настя відчула, як холод парасолі Крадійки Тіней торкнувся її прозорого плеча. Краї її тіла вже почали розчинятися в повітрі, перетворюючись на легкий туман.

​— Ти не можеш забрати те, що належить мені! — крикнула Настя, але голос був ледь чутним шепотом.

​Вона подивилася на свою тінь, яка вже наполовину зайшла в розбите дзеркало. Там, у сонячному минулому, маленька Настя щасливо сміялася. Але справжня Настя знала: те минуле — лише скляна картинка.

​— Повернися! — благала вона тінь. — Сонце там не гріє! Воно лише намальоване! Нам треба йти далі разом!

​Крадійка Тіней замахнулася парасолею, щоб назавжди стерти Настю з реальності. Але в останню мить дівчинка згадала про свій телефон у кишені. Вона вихопила його — екран був майже прозорим, але все ще працював.

​Настя ввімкнула спалах на повну потужність і спрямувала його прямо на дзеркало.

​Сліпучий промінь вдарив у скло. Світло розбилося на тисячі іскор, заповнюючи все горище. Крадійка Тіней заверещала — вона боялася справжнього, живого світла. Її біла сукня почала чорніти й розсипатися на попіл.

​Тінь Насті, налякана яскравим спалахом, відсахнулася від дзеркального світу. Вона відчула силу справжнього світла і миттєво кинулася назад до ніг своєї господарки.

​Як тільки тінь торкнулася черевиків Насті, дівчинка відчула неймовірний приплив тепла. Її тіло знову стало твердим, руки наповнилися силою, а серце забилося рівно й впевнено.

​— Геть! — крикнула Настя, спрямовуючи ліхтарик телефону на Крадійку.

​Істота зникла в хмарі чорного диму, залишивши після себе лише стару іржаву парасолю на підлозі. Дзеркало на стіні тріснуло і розсипалося на дрібні друзки.

​Настя вийшла з котельні. Дощ вщух. Над обрієм почала займатися перша рожева смужка світанку.

​Вона зупинилася посеред двору і подивилася на асфальт. Перше сонячне проміння вихопило її чітку, довгу й вірну тінь. Настя поворушила пальцями — тінь повторила рух. Вона стрибнула — тінь стрибнула разом із нею.

​— Ми вдома, — прошепотіла Настя.

​Вона подивилася на стару чорну гойдалку. Та стояла нерухомо. Більше ніхто на ній не гойдався вночі. Настя розвернулася і пішла до свого під'їзду, знаючи: що б не сталося, вона ніколи більше не дозволить своїй тіні сумувати за минулим. Бо попереду було справжнє життя.