Розділ 2 . Втеча в порожнечу

Настя забігла в темний під’їзд котельні. Тут пахло іржею і холодним залізом. Вона бачила, як її власна тінь — тонка, чорна і невагома — ковзає по стінах, піднімаючись все вище до старого горища.

​— Стій! — крикнула Настя, але її голос прозвучав тихо, наче з-під води.

​Вона подивилася на свої руки. Вони стали майже скляними. Крізь долоні було видно брудні сходи. Настя зрозуміла: що далі від неї тінь, то менше її самої залишається в цьому світі.

​На горищі було тихо. Тільки дощ стукав по металевому даху, наче тисячі маленьких пальців. Тінь зупинилася біля великого розбитого дзеркала, яке хтось викинув сюди роками тому.

​— Чому ти втекла? — запитала Настя, зупинившись за крок від своєї темної копії.

​Тінь повільно повернулася. Вона не мала обличчя, але Настя відчула її сум. Тінь підняла руку і вказала на дзеркало. В його розбитій поверхні відображалася не порожня кімната, а той самий дитячий майданчик. Але там було сонячно. Маленька Настя сміялася, гойдаючись на тій самій гойдалці, яка тоді ще була новою і червоною.

​— Ти сумуєш за тим, як усе було раніше? — прошепотіла дівчинка.

​Тінь кивнула. А потім вона зробила дещо жахливе. Вона почала заходити всередину дзеркала, намагаючись залишитися в тому щасливому минулому назавжди.

​— Ні! Якщо ти підеш туди, я розчинюся в повітрі! — Настя кинулася до дзеркала, намагаючись схопити свою тінь за краї, але її пальці просто проходили крізь холодну темряву.

​Раптом з кутка горища почувся той самий скрип гойдалки. Рип... рип...

З темряви вийшла дівчинка в білому — Крадійка Тіней. У її руках була стара іржава парасоля, з якої замість води капала чорна фарба.

​— Вона більше не твоя, — проскрипіла Крадійка. — Твоя тінь обрала пам'ять. Тепер ти станеш моєю новою тінню.

​Крадійка підняла парасолю, готуючись накрити нею Настю, яка вже майже зникла.