Частина 4

«Він відвернувся до вікна, щоб не слухати її слова, оскільки вони здались йому надто жорстокими по відношенню до його дружини. Сестра не мала права так говорити.»

Я прокліпала очима, намагаючись зосередитись на книзі. З вчорашнього вечора мене не покидало відчуття, ніби я захворіла. Мені постійно хотілося спати, шлунок нив, голова розколювалась, а ніс заклало. Власне саме тому храмовники пообіцяли, що прийдуть до мене особисто, щоб я більше часу відпочила вдома перед третім екзаменом Крові Місяця, на який збиралися абсолютно всі в країні.

На вулиці до свого заходу вже наближалося сонце. А мене досі не полишала думка про власну втомленість, яка передавалась організмом через хворобу. Бабуся пішла до храму одна і взагалі не розмовляла зі мною вже десь з тиждень. Їй вистачило однієї сварки, щоб довести наші стосунки до рівня «будемо мовчати, поки до когось не дійде».

Чи потрібно було пояснювати, що цим кимось була я?

Двері на першому поверсі відчинились і зачинились, показуючи, що бабуся вже повернулась додому. А вона була досить швидкою. Мені здавалось, що служба буду довшою сьогодні. Цікаво, вона повернулась з монахами чи одна?

Мій інтерес закликав мене підійнятися з ліжка і попрямувати на перший поверх в пошуках відповіді на власне питання. Я обережно виглядала, намагаючись угледіти когось з монахів, але в будинку стояла повна тиша, якщо не враховувати бабусиних ледь чутних кроків. Значить, вона все-таки повернулась одна.

Я видихнула і попрямувала назад, різко зупиняючись тільки в той момент, коли кроки стали більш гучними, знаменуючи, що хтось підіймався сходами.

— Ну що? Стало краще?

Бабуся запитувала так, ніби прекрасно знала, що мені могло стати лише гірше. І тільки Фенар знав, звідки в неї були такі свідчення, про які ніхто не здогадувався.

— Так само, — повернулась я на сто вісімдесят градусів, щоб побачити ледь примружені очі і схрещені під грудьми руки навпроти. — До останнього екзамену залишилось зовсім трохи. Мені виходити через годину. В крайньому випадку вип’ю щось.

— Наприклад? Воно ж не допоможе.

Бабуся підтискала губи, усім своїм видом показуючи, наскільки їй не подобались мої ідеї. Певно, вона хотіла, щоб я залишилась вдома, а не їхала до столиці, щоб насолодитись ініціацією Боббі, який повинен був вже сьогодні ввечері стати повноправним членом дорослої стаї.

Я спостерігала, як її трохи посивіле волосся легкими кучерями спадало по плечах. Ця сивина давала відчуття, ніби вона теж відносилась до інквізиторів, що було просто неможливо. Високі скули, що стали більш вираженими з віком і добрі очі, ледь вкриті зморшками. Бабусі скоріше могли б дати років сорок, а їй було шістдесят один.

Травниці часто мали більш молодий вигляд порівняно зі своїми однолітками.

Дивним було тільки те, що бабуся народила маму у вісімнадцять, а от мама мене аж у двадцять два роки, хоча з батьком вони були разом ще років з шістнадцяти.

— Храмовник благословить і все пройде. Це просто застуда, — я відвела погляд.

— Тоді ти могла і в храм своїми ніжками сходити, а не змушувати когось йти до тебе, — фиркнула бабуся, змушуючи мене підтиснути губи. — Нічого було свою магію віддавати незрозуміло кому. Так вона ще й вчитись не хоче.

Останні слова були вже скоріше бубонінням, але я прекрасно все чула і… мене це бісило. Саме на цьому підґрунті ми і посварилися, що вона перестала зі мною розмовляти, як мала дитина. На її думку мені було вкрай необхідно почати займатись магією, адже саме через в мене і було погане самопочуття – магії було нікуди вийти і та просто накопичувалась в тілі, дратуючи.

— Чому вчитись? — я закотила очі. — Після останнього разу мене вся академія стороною обходить. Навіть намагались знайти випадки, коли вода використовувалась, як зброя, але… не знайшли нічого.

— Ти цьому свого єства боїшся, наче не водою керуєш, а вогнем?

Слова бабусі змусили мене застигнути на місці. Я ніколи не боялась своєї магії, але хіба зараз вона не повинна була лякати усіх і кожного навколо? Чому вона говорила про неї так, ніби навіть зброя з води це щось абсолютно нормальне і, можливо, навіть правильне?

— Ти ж розумієш, що якщо вивести мене з себе, то я можу і тебе ранити? — я розвела руками, ніби в спробі щось їй доказати.

— Ти мені? — пхиркнула бабуся. — Твоя мати і то більше вправлялась зі своєю магією, а ти навіть зачепити мене не зможеш.

— Кажеш так, ніби вона могла краще, але…

— Але обрала твого батька, саме так, — перервала мене ба і різко видихнула. От тільки я зовсім не це хотіла сказати, зовсім не це. — Я вже втратила її, так чому моя онучка так рветься повторити її долю? Невже з мене настільки поганий вчитель? Невже моя мама була права, коли казала, що діти – найгірші створіння в цьому світі?

— З чого б це? — пробубоніла я собі під ніс.

— Бо ти їх любиш і дозволяєш на собі їздити, прощаєш їм усе, а вони з тобою ось так поступають – не слухають навіть, бо вважають, що розумніші. Ясенія потім не один раз приходила і плакала, що не почала вивчати магію, а віддавала її всю твоєму батькові!

— Вона любила тата!

— І до чого це призвело, — бабуся похитала головою якось надто спокійно, відвертаючись і зосереджуючись на лимонному дереві за вікном, яке посадила на моє народження. — Смерть за кохання, яке насправді не вартувало навіть шагу. Єдина цінність їхніх стосунків це ти, Таїсо.