Частина 2.2

Благословення виглядало так, ніби я і не полишала храму, адже мене все одно окропили вином і наказали з’їсти цукерку з настільки сильним м’ятним присмаком, що комусь могло б стати погано. А я таке любила, тому нормально стояла з нею і дивилась на інквізитора, що спілкувався з бабусею, розповідаючи як їй потрібно захистити оселю, щоб відьми або жарники обходили стороною.

На щастя після цього в будинку стало тихо, а я зазбиралась на вечорниці. Ба на мене тільки спідлоба дивилась і мовчала. Їй не подобалось, що я кудись уходила в такий момент, але і факт того, що там буде Боббі, буквально вбивав в ній все бажання давати мені зелене світло на такі походи.

— Намагайся обійтись без емоцій, добре?

Бабуся стояла в другій великій кухні, яку називала тільки своєю, адже вона там працювала з травами, роблячи ліки для жителів поселення. Навіть визвалась обійти всіх ввечері і пригостити печивом з лекваром, чому зрадів інквізитор, повідомивши, що це чудова ідея. Навіть запитався, чи не кладе вона одну зі своїх травичок туди, але ба тільки відсміялась, що без трав смачно не приготуєш, але то вже професійна звичка: робити щось з лікувальним ефектом, навіть якщо це просто смаколик.

Та насправді одну з трав вона туди все-таки клала. Дивно, але перловий мох настільки чудово вписувався в композицію печива, що його обожнювали всім поселенням, навіть не знаючи про нього.

— І до чого тут мої емоції? — буркнула я, накидуючи капюшон від плащу на голову.

— Ти свою маску командира не забула?

На це питання я стукнула себе по лобі. Ну звичайно ж, забула. Настільки спішила втекти, що вирішила не брати з собою головне. Це була дивна чорна маска, яка закривала не тільки обличчя, але і волосся, приховуючи усе, окрім очей. Я могла б назвати її короною, але язик не повертався.

Ванья подарувала її тижні три тому, повідомивши, що її робили найкращі майстри палацу, а значить відмовлятись не можна було. Уся з чорної блискучої тканини, що імітувала шкіру, золоті візерунки не тільки знизу, але і зверху по лобі, підіймаючись до металевих крил, що зображали роги на голові. І тільки там де закінчувалась тканина, вже більш жорстка і нееластична, ніж на обличчі, відходили смужки, ніби заплетене в косички волосся.

Це не було чимось дивним для Квенсельських вечорниць. Навпаки, усі намагались вдягнутись якомога яскравіше, ніби показуючи таким чином, що вони захищались від драконів. Такий собі обряд, щоб налякати тих хижаків. Хоча на мою думку, це скоріше робило нас подібними до них. Ми ніби намагались стати ними або якимись істотами з Мертвого лісу, наче в цьому було щось сакральне.

— Я пішла, до ранку не чекай!

Відповідь я вже не чула, якою б та не була – випорхнула з будинку і побігла всідатись на коня, щоб якомога швидше дістатись Артриди. Їхати лишень якихось двадцять хвилин, але я обожнювала сповільнюватись і розглядати усі ті пейзажі – від тополь вже гуляв пух, що підганяв вітер, а при заході сонця це взагалі виглядало так, ніби я потрапляла в якесь магічне місце. Можна зрозуміти, чому мамі так подобалось.

Усе зелене. А якщо проїжджати повз домівки, то можна помітити різнобарв’я квітів, яке вже повисаджували сусіди. Мені подобалась ця маленька прогулянка. Не вистачало тільки паралельно збирати квіти, а ще… ще не вистачало дощу, аби пух трохи припав до землі, а після можна було позбирати грибів. І бабуся б зраділа такому повороту подій.

Поблизу Артриди я зустріла монахів, які тільки привітались зі мною кивками голів і пішли собі далі. Певно, в них був черговий обхід поселення. Зате варто мені було заїхати в містечко, як одразу почувся шум і гомін, який зазвичай супроводжував місця проживання більше ніж п’ятиста людей. Тут по останнім даним налічувалось близько півтори тисячі жителів, що було досить багато, але і не дивно, адже тут жили і перевертні, на відміну від Клодбею.

Тут кипіло життя, з усіма моментами на виході, як діти в доволі пізній час, що грали в якісь перегони, чи літні жінки, що збиралися біля однієї з домівок і про щось спілкувалися. Напевно, обговорювали усіх і вся.

Єдине, що лишалось незмінним – самі хати, які були одночасно однаковими і такими різними. В когось було більше квітів, в інших була маленька тераса перед входом в будинок, в третіх був задній двір, а двері ледь не зустрічалися з калиткою. Це робило поселення та міста схожими одне на одне, а ще це гріло душу.

— Скоро почнеться!

З різних боків лунали подібні фрази, адже скоро прямо в небі повинні були з’явитися картинки, які усі називали етером. Це була буквально трансляція того, що хотів показати король, а іноді так інквізитори зверталися до всього народу. Власне, це теж могло б стати моєю роботою, адже цим займались саме водники, тільки цьому потрібно було навчитись.

Я під’їхала до кінця міста досить швидко, дістаючись головної галявини, де і повинні були проходити вечорниці. Тут вже зібралась така купа народу з Артриди та сусідніх поселень, що можна було подумати – нікого з друзів не знайду. І до того ж, гості одразу приміряли на себе маски, сукні, костюми, спеціальні мереживні платки, що повністю прикривали голову, а спереду, оминаючи обличчя, спадали круглим коміром аж до грудей – і це в декілька шарів.

Очима я виловила знайому маківку з кучерями і прив’язала коня до найближчого стійла. Потрібно було швидше дістатися Ваньї, бо десь поруч повинен був крутитись і Боббі разом зі своїми друзями.