2.1

Знайомий улюблений смак пампушки з часником в роті змушував мене відволікатись від настанов бабусі, як правильно потрібно буде вести себе в храмі, коли ми прийдем туди на ранкову молитву та окроплення. Я ніколи сильно не поглиблювалась в тему, як мені потрібно себе поводити: не озиратись по сторонах, не виглядати знайомих з нашого поселення Клодбей і піднімати руки в молитві на сорок три градуси рівно.

Хоч бабуся Зоряна не була віруючою, але це не відміняло факту того, що в очах оточуючих їй було вкрай необхідно виглядати поглибленою, цього ж достатньо. Бажання запитувати, чому це так важливо, обходило мене стороною усі ці роки. Воно і зрозуміло, адже віруючими були усі, а значить для нормального життя потрібно було робити хоча б видимість.

— Треба було нікого не слухати і переїхати в Пангору чи Аваром ще в твоєму дитинстві.

В мене закотилися очі, коли я почула слова бабусі. Вона так ніби перевіряла, чи уважно я її слухала, а не просто закидала собі в рота їжу, поки вона розпиналася переді мною.

— І кому ми там потрібні? Сумніваюсь, що там великий попит на травниць.

— Достатній, уж повір, — фиркнула ба і піднялась зі свого місця. — Там можна було спокійно жити.

— Ти там жила? — оживилась я. Насправді мені згадались слова Кагонського про демонів, тому так і нило запитати про їхню справжніть. Хоча як би ба мені відповіла? — А давно?

— Ще до твого народження, — у відповідь на це я фиркнула. Це ж логічно, мене інші подробиці цього питання цікавили. — Що тобі вже наплели, що ти мені в рота зазирнути хочеш?

І нічого не хотіла, сиділа собі спокійно за столом на стільці з пампушкою в долоні. Між нами відстані майже уся ширина кухні. Можливо, це вже було пов’язано зі старістю, бо інакше пояснити я собі це не могла. Бабуся повернулась до мене і примружилась, ніби на гарячому спіймала і треба виправдовуватись.

— Там справді демони живуть?

— В Пангорі? — підняла брову ба і гучно фиркнула, ніби це і повинно було стати відповіддю на питання. — Живуть. Могла б вже з кимось з них дружити або навіть навчатися. Там немає розділення на жінок та чоловіків. Навпаки, до жінок там ставляться з величезною повагою.

Я була здивована, як вона руку вверх не підняла і не почала жестикулювати пальцем, ніби щось мені доказуючи. Ні, справді, це просто смішно виглядало. Ну які демони і ставлення до жінок з повагою? Це вже щось іноземною, чого ніколи не буде в нас.

Єдине, що я знала за Пангору та Аваром — вони не вірять у Фенара. Безбожники, як їх монахи називали. І хоч я теж сильно віруючою не була, але хіба в людей можуть бути різні боги, якщо вони усього лишень в різних країнах живуть?

Правильно, ні. Ми ж однакові.

— Ніколи мене не слухаєш, нахабне дівчисько.

У відповідь я тільки зітхнула, мені нічого було відповісти, якщо в неї думка була саме така. Я відмовлялась навчатись магії, більше не допомагала з травами та відварами. Взагалі-то інших бабусь ніколи не хвилювало, що онука займалась вишиванням та в’язанням, а мою це з якоїсь причини бісило і вона це усім своїм видом показувала.

Власне, Боббі її також бісив, що вона виказувала презирливим «Бенджамін», згадуючи його повне ім’я. Така ситуація і зі мною траплялась, коли з Іси я перетворювалась в «Таїсо Генцар, ти давно по дупі не отримувала?!». Ніколи, власне.

— Нам, напевно, сьогодні на службі теж будуть розповідати про зниклих дітей, — ляпнула я, аби перевести тему, але зловила примружений знову погляд і деяку недовіру. — Астрат зізвав всіх в храмі академії в п’ятницю і повідомив про це. Просив повідомити, якщо щось знаємо.

— А мені ти про це вирішила тільки зараз сказати? І з чого б це він Астрат, а не Його Святість?

Ні, виправити цю жінку вже точно нічого не зможе. Навіщо тій, хто ніколи не цікавився новинами знати про те, що з Плуори пропали діти? Цікаво, за два дні хтось вже повідомив про щось і нам сьогодні на службі будуть розповідати, як спіймали злочинців? Якщо це насправді жарники, то… це жахливо, чи не правда?

— Просто до слова прийшлось, — відвела погляд. — Чому тобі ніколи не подобались мої друзі?

— Лоріан з Хідже непогані хлопці, але я їх лишень раз бачила. І Ванья твоя хороша. Хіба тобі мало?

В мене закотились очі. Ну так, звичайно, навіщо згадувати про мого нареченого, якого вона не схвалювала? Я справді не розуміла, чому він їй так сильно не подобався. Астрата вона навіть на поріг хати пускати не хотіла, зате обожнювала Хідже, який ні на крок не відходив від Лоріана, коли вони одного разу приїхали сюди разом з Ваньєю. Про Кагонського взагалі мовчу, хоча слова про те, що він майбутній герцог точно змусили ба напружитись на якусь хвилину.

Я потягнулася до яблука, що лежало в піалі, і отримала від бабусі осудливий погляд. Так-так, нам вже час виходити, а мені все хотілось щось собі на зуб покласти. Буду їсти по дорозі. І вона це зрозуміла, адже попрямувала до виходу з нашої невеличкої кухні до двору, де вже стояв стіл на невеличкій терасі в очікуванні спекотних літніх днів. І усюди ціла купа різних квітів, трав, лимони на столі. Напевно, ось це і була та сама єдина причина, з якої мені могло не захотітись виходити заміж — полишити рідний будиночок, в якому пройшло все моє життя.

Але бабуся звідси нікуди не дівалась, тому і в улюблену хатинку я поверталась би ще не раз. Почувши поворот ключа, мені одразу стало на долю секунди сумно. З самого ранку мене змусили прокинутись о пів на п’яту і приготувати не тільки себе, але і кошик з печивом, булочками та пирогом. Вважалося, що в цей день зрання потрібно обов’язково окропити водою себе та хлібні вироби, щоб восени зійшов врожай.