Частина 1

— В дев’ятсот двадцять сьомому році за Алартійським календарем розпочалась велика війна, яку називають ще Ніктійською на честь маленького селища, з якого все почалось, коли дракони напали на жителів. Як ви знаєте, більше цього місця не існує, тепер там тільки велика стіна, яку ми побудували, щоб захистити свої кордони. Маги води вдень і вночі підтримують купол, який досі захищає нас від тих чудовиськ, що одним тільки подихом можуть знищити, залишивши після вас лишень горню попелу.

Я спостерігала за тим, як пані Тесса Якхін ходила зі сторони в сторону, розповідаючи історію, яку знали усі ледь не з самого народження, адже батьки вважали своєю найголовнішою метою розповісти її, щоб майбутні покоління не забували якою саме ціною далась мирна угода. Напевно, тільки мене одну завжди бентежила думка, що не виходила з голови — навіщо такому сильному супротивнику, як дракони, погоджуватись і укладати мир? Тим паче, яким саме чином, якщо вони навіть розмовляти не вміли.

Ось тут і приходили слова монахів, що вкладали в голови дітей правильні речі. В них завжди і на все була відповідь. На нашу сторону встали перевертні, а після того, як ми змогли зробити першу прив’язку дракона, то спілкування проходило вже через них. Тих, що більше не могли вільно літати і помирали в ту саму мить, що і їхні нові хазяї.

— Хто з вас відповість мені, в якому році ми уклали мирну угоду? Як саме її назвали і чому саме так?

Губи жінки розтягнулись в хитрій посмішці, через що я несвідомо кліпнула декілька разів очима, ніби придивляючись, чи не здалось мені, і обережно озирнулась на своїх одногрупників, що сиділи поруч. Нікому більше це не здалося дивним. І мені не повинно було. Просто кожного разу, коли вчителі починали розповідати про історичні події їхні очі ставали пустими, а обличчя на долі секунди покривались масками. Бабуся, коли чула про це, тільки посміхалась і говорила, що я не людина віри, інакше не піддавала б учення Фенара сумнівам, вглядаючись в прозорість чужих слів.

Пані Якхін оглянула кожного в залі, ніби намагаючись знайти слабку ланку серед студентів і випустити свої отруйні слова-стріли. Ніби хтось міг не знати відповіді на її питання, тому чорні очі, де здалеку навіть зіниць розгледіти неможливо було, пройшлися стрункими рядами знизу вверх. Вона не оминула жодного з нас, поправляючи тонкими довгими пальцями чубчика, що спадав їй на носа. Рідкий колір, яким захоплювались усі студентки, мріючи колись мати такий самий — від чорних коренів до білого і знову чорного на самих кінцях. Тільки у монахів та інквізиторів була ця відзнака від інших.

— Таїсо Генцар, може ви розповісте?

Схоже, слабкою ланкою вважали мене. І причина проста — я ніколи не рвалась бути першою у відповідях на питання пані Якхін або когось з інших вчителів. Тільки спостерігала і не бажала лізти туди, куди не просили.

Ванья тикнула мене ліктем під столом, подумавши, що я задумалась і не почула, що професорка зверталась саме до мене. Довелося стукнути подругу по коліну, показуючи, як мені було боляче відчувати гострі кістки в районі моїх ребер.

— Тридцятого квітня дев’ятсот тридцять другого року була укладена Вакаоська угода, — промовила я, прочистивши горло. — Її назвали так на честь однієї з чотирьох героїв Квенселів Вакаоси Восської, єдиної з них, що вижила в тій війні. Вона стала символом того миру, який тримається й досі за рахунок куполу, який утримують маги води, а також інквізиторів та загону Місячних тіней, що прив’язують драконів після їхнього виловлювання.

Брови пані Якхін окреслили складку між собою, показуючи, що відповідь була задовільною, адже їй захотілося причепитись хоч до чогось. Я буквально бачила, як в її голові крутились шестерні, аби в наступну мить видати якесь питання, щоб мені точно не вдалося знайти на нього зрозумілих слів.

— Чудова відповідь, — повільно промовила жінка і її обличчя знову стало ідеально гладким, не залишаючи жодного спогаду про складки чи можливі зморшки, ніби вона зовсім не старіла. — Тоді може ви розповісте нам, як загинули інші Квенселі? Впевнена, ви точно знаєте їхні імена.

Кутики губ ледь помітно смикнулись вверх, наче ідеальне обличчя намагались перетворити в хижий оскал, але, напевно, це мені тільки здалося. Все-таки, як не крути, а я не дуже її любила, тому була упередженою з приводу неї. Інакше як можна було пояснити, що у мене від неї сироти по шкірі бігали?

— Темор Джеймель загинув, коли дракон відкусив половину його тіла, а Руша Назіра спалили живцем на Пустищах, але він захистив загін з тисячі магів води, що ставили в той момент купол для захисту. На їхню честь Вакаоса Восська назвала нашу академію Темор-руш. А Ку Чонхун загинув, коли ставили купол води над Ріусою в столиці Акгарі. Саме завдяки викиду його сили ми тепер маємо змогу тільки підтримувати купол, а не будувати його кожен рік наново, як на землях Річерів.

Я не стала уточнювати, що Річери по історії не сильно бажали таких радощів, але простих графів не питали, їх ставили перед фактом. Так вирішив колись король, і тепер вже сто років їм доводиться терпіти інквізиторів на своїх землях раз на рік. Чому вони так їх не любили ніхто не знав досі.

— І чому саме Ку Чонхуна вважають найслабшим з усіх Квенселів, якщо він зробив таке велике благе діло?

Я знову зосередилась на пані Якхін і зрозуміла, що мене полишили. Тепер уся увага була прикута до інших студентів. Певно, з мене вирішили більше не знущатися, щоб не вийшла настільки очевидна нелюбов до студентки.