4.1

   - Еста, не бійся, я весь час буду поряд. Ми з Отто вже порахували всі варіанти, які можуть статись. Приготували зілля на всі випадки. Також магістр настояв викликати цілителя. Він їй повністю довіряє. Захист посилили. Все буде добре. - намагався заспокоїти мене Гаррі. 

   Але в мене на думці було зовсім інше. Що як мої біологічні рідні відвернуться від мене, як багато років тому?! Що як мене навіть бачити не захочуть... Що як я нікому не потрібна?! 

   - Мені потрібна. Не нагнітай. Буде як буде. Я з тобою!

   - Дякую, Гаррі... За все.

   У лабораторії світло було лише навколо ритуального кола. Матінко рідна, скільки ж там рун! Швидко ж він. А скільки магії пішло. Я б вже впала. 

   - Одного разу і ти так зможеш. - підбадьорив мене Отто. 

   - Я це в слух сказала? 

   - Випий це зілля та стань всередині кола. Часу в тебе багато не буде, не більше ніж п'ять хвилин. Забрати можеш з собою тільки двох людей. Достатньо тримати одне одного за руки та по завершенню часу, ви опинитеся тут. Чим раніше закінчимо, тим раніше я повернуся до своїх дослідів. Давай, Еста, пий! 

   "Все буде добре. Ти можеш йому довіритись." - знов заспокоював мене Гаррі. 

   Зілля на смак було досить гірке та з чимось слизьким всередині, навіть думати не хочу що це. Зайшла в центр кола. І чомусь згадала, що хотіла запитати Гаррі чому він припинив казати звук ррр, як тільки ми прибули у столицю. Але спитати я вже не встигла. Я опинитися у досить невеликій кімнаті, де грала якась дивна музика з картинками. Оце так магія і цьому світі. Так, в мене немає часу, я повернулася і побачила іншу кімнату. Коли я увійшла у кімнату на мене витріщилися два обличчя з такими ж зеленими очима, як у мене. Жінки та хлопця. Мама? 

   - Еееста? - запитала у мене ця жінка. 

   Я швидко прийшла до тями та відповіла:

   - В мене дуже мало часу, якщо ви моя мати та... брат, я прошу вас піти зі мною. Розумію, що я вам ніхто, бо ви мене залишили, але в мене більше нікого немає і навіть моя магія не працює, бо мій близнюк знаходиться у цьому світі. 

   - Кошмар, моя бідна дівчинка, - сказала певно моя мама, - Сел, швидше візьми сестру за руку. 

   - Це вона? Моя Еста? - відповів мій близнюк та взяв мене за руку. 

   - Вона, нарешті я можу обійняти свою доньку... 

   Моя, я так розумію, мати обійняла мене та мого близнюка й в цей самий момент я почала відчувати як земля уходить з-під ніг та ми всі летимо вниз. 

   - Тримайтеся, діти, ще трохи... 

   Ми летіли наче в трубі, летіли й летіли, було темно і навіть прохолодно. А коли впали втрьох у центр ритуального кола, моє тіло обдало жаром. Все що я встигла зрозуміти, так те, що я падаю та горю. 

   А далі лише темнота...