Глава 1

  Мене звати Еста і я відьма. Але певно, що лише в документах. Бо екзамен стихій я завалила, зілля випадково багато разів підірвала. І єдине, що я вмію, так літати на моїй старенькій Герті. Герта - це моя мітла, як ви вже зрозуміли.

   Тож мої "успіхи" призвели до того, що мене відрахували з Північної академії магії. Ну і якщо вже зовсім чесно, то й ще відсутність можливості заплатити за навчання теж. Бо єдина академія, де можна було навчатись безкоштовно - Центральна академія неймовірних магічних здібностей.

   Неймовірних магічних здібностей в мене немає. Сім'ї також немає, бо мене підкинули. Я була потрібна лише жінці, що мене виховала. Моїй мамі, і навіть коли вона дізналася,  що я відьма, вона не відмовилася від маленької біди. Спочатку я не вірила, що я не її дочка, але діти у дворі були досить жорсткі й сміялися з того, що якась відьма вірить, що її мама гоблінша. Тоді я дізналася, що Марта - моя мама, знайшла мене кинутою в хліву у кошику з якимось медальйоном на шиї та проханням виростити доброю людиною. Ще було моє ім'я, вишите на ковдрі та трохи грошей під нею. Тож навчити мене відьомству могли лише в академії. Марта збирала гроші на академію увесь час до моїх 17 років, а вистачило лише на вступ та перший рік. І якщо чесно, вона дивом домовилась про мій вступ. Але потім просто зникла. Її не було ні вдома, ні в родичів, взагалі ніде не було. Тому зараз я стою біля воріт академії, з усіма своїми пожитками у свої 18 років та не знаю, що мені робити.

   Я вирішила повернутися у нашу з Мартою хатинку. Хоча який ще в мене взагалі є вибір?! День був сонячний та прохолодний. Усюди лежав сніг. Звичайно можна було б полетіти на Герті додому, але по-перше, гобліни не дуже любили відьом, а по-друге, в мене було передчуття, що скоро почнеться сніжна буря. 

   Мій перший і останній майже рік в академії видався для мене важким іспитом. Я так і не змогла знайти друзів серед відьом, бо вони у свої 17 років вміли вже все, що вчать на 1 курсі. Вони вступили до академії маючи фамільяра та власну мітлу останнього випуску. А мені видали мітлу, яка була в загублених речах студентів і покривалася там пилом точно більше сотні років. 

   Студенти завжди сміялися з мене, бо я навіть свічку не могла запалити вказуючи пальцем. То ж я читала книжки ранком, вечором та у перервах між заняттями. І навіть коли я все робила точно за інструкцією, в мене нічого не виходило. Лише Герта була моїм успіхом та й то, сумнівним. Бо виграти перегони вона б ніяк не змогла, враховуючи її скромний вік. З картами все було ще цікавіше,  в мене їх просто виносило вітром. Щойно починаю розкладати й з'являється вітер і виносить їх, навіть вікно якось відчинилися. А дивитись в дзеркала на 1 курсі не вчать. Але я навіть боюся уявити, щоб могло статися. Ще прокляттями ширятися я навчилася. Але вони вдавалися лише коли я дуже зла, або в цілях самооборони.

      Якось я навіть завітала до ректора, бо розуміла, що зі мною щось не так. Якась неправильна відьма з мене вийшла. Але він назвав мене нездарою та не розумів чому мене досі не виключили. Так собі зустріч вийшла.

   На вулиці вже згущалися сутінки, а мені ще йти і йти. Передчуття про бурю було все більшим,  хоча на вулиці був лише малий вітерець. Думаю, мені потрібно десь залишитися на ніч, бо ризик замерзнути на смерть мене не те щоб лякав, але й точно не додавав радості. То я сунулася до просторового кармана, що Марта купила мені для академії та витягнула 2 срібних, щоб знайти собі кімнату на ніч. Десь поряд має бути готель "Вкуси мене за хвіст", звичайно готелем це було назвати важко, так развалюха, де зупинялися або бандити, або бідні, як я. Але вибору немає. Вітер вже почав посилюватися і буря скоро точно почнеться.

   - Мяу, тьфу, мяяяяяу! - на мене бігло чорне чудо та плювалося снігом. 

   Та за ним вже була така заметіль, що я схопила це кошеня й бігла з ним в руках до готелю. Встигла. Закрила двері та привалилася до стінки. Фух. Пронесло. Підійшла до стійки готелю. Жіночка щось тулила мені, що за улюбленця платіть або пішла звідси, потім назвала зависоку ціну зависоку для цього лайна. Але що робити, прийшлося вивалити ще 1 срібну і 1 бронзову, бо "ціна в бурю вище та за домашніх улюбленців ще 1 бронзова".

   Ситуація, м'яко кажучи, не дуже, бо залишилось в мене лише 10 срібних та 5 бронзових монет. Я зайшла в кімнату та впала на ліжко. За вікном вже бушувала сніжна буря. 

   - Що ж мені робити з тобою, кошенятко?! - запитала я в самої себе, дивлячись на комок шерсті в моїх руках.

   І тут воно вскочило та почало розмовляти:

   - По-перше, я ніяке не кошенятко. Я - фамільяррр, мяууу. По-друге, коли ти вже врррятувала мене від бурррі та знайшла місце для ночівлі, кажи, що я можу для тебе зррробити? Можу дати поррраду, вкрррасти нам вечерррю, або заспівати пісню.

   - І як тебе звати, шановний фамільяр? Де твій хазяїн? Згодна на вечерю.

   Ось і шлунок підтвердив мою згоду на вечерю гучним ричанням.

     - Звати мене Гаррі, хазяїн, на жаль, давно помер від старості. Він не був чаклуном, тому я не міг йому нічим допомогти. Але балачки згодом, спочатку їсти!

____________________________________________________

Шановні, читачі! Мене звати Олена, і я ще зовсім новий автор, особливо у фентезі. Це те, що я дуже люблю читати. Тому вирішила спробувати. Я дуже буду старатися не підвести вас і завершити книгу. Пишу у реальному часі, тому відкрита для порад і неймовірних ідей. Також хочу зауважити, що місцями може трапитися суржик. І в мене поки немає редактора. Я з Харківської області і ще у процесі переходу на українську мову, бо це трохи важкувато говорити чистою українською, після стількох років російської. Одразу прошу без коментарів про війну. Моя позиція проста - рускій воєнний корабель іди .....