Подорож до Каліфорнії (2)

  Час ми жнав -  нічого не відбувалося. Принаймні літаком не хитало. Споночіло, подали вечерю й невдовзі в салоні вимкнули світло. Спершу деякі пасажири читали при світлі маленьких лампочок над кріслами, але поступово всі засинали. Пітер теж скрутився калачиком на своєму місці. 

  Кіра спробувала втягнути його в розмову, однак хлопець не мав бажання балакати. 

  - Ти нервуєш. Я хочу спати. Вам, жінкам, лиш би язиком помолоти!

  Незабаром Кіра почула його рівне дихання - Пітер міцно спав.

   Дівчинка напружено дослухалася. Довший час нічого не відбувалося. Хоч якою схвильованою вона була, її також зморював сон. Проте спати не можна в жодному разі! Треба бадьоритися! Кіра докладала несамовитих зусиль, щоб не заплющити очі. Однак з кожною хвилиною її повіки ставали щораз важчими. Пітер неспокійно крутився уві сні на сусідньому кріслі. Вочевидь, йому знову наснилося щось прикре.

  Поволі спливали хвилини. Надто поволі. Кіра незчулася, як заснула...

  Невдовзі вона побачила в напівтемряві обриси чоловічої постаті. Зайве казати, хто то був. Ось уже й бороду видно... Бородань повільно підкрадався ближче. Дійшовши до її ряду, удав, наче спирається на спинку сидіння попереду, і обережно поставив склянку на відкритий столик перед Пітером. Потім уважно глянув на хлопчика й на Кіру...

  Серце дівчинки гупало так голосно, аж їй здалося, що чоловік неодмінно почує це. Вона затамувала подих і щосили заплющила очі. Але із заплющеними очима Кіра нічого не бачила й уявлення не мала, що він учинить зараз.

  За якусь мить вона почула кроки, що віддалялися. Чолов'яга трохи волості ногу. Це човгання Кіра ніколи не забуде, ніколи...

  Дівчинка обережно розплющила очі й побачила, як бородань повернувся на своє місце. Мабуть, нічого не запідозрив.

  Сон наче вітром звіяло. Кіра знала, що в склянці отрута. Вона придумала, що робити з напоєм, але тієї миті прокинувся Пітер, бо йому знову наснився лихий сон.

  Хлопчик тривожно обернувся, побачив перед собою питво й пробурмотів, потягнувшись до склянки: 

  - О, стюардеса принесла мені коли.

  " Не можна баритися!" - пронизала Кіру думка. Вона блискавично підхопилася з місця рвонула повз Пітера й ніби ненароком перевернула склянку. Та зі дзвоном упала додолу, забрискавши усе навкруги, і просочилася в килимок.

  Пітер розсердився, йому так хотілося коли.

  - Нестерпні жінки! - розгнівано вигукнув він.

  - Можна подумати, з тобою такого не траплялося! - засичала у відповідь Кіра. Справді, невдячна справа допомагати цьому альбіносові...

  Чорнобородий обернувся й допитливо глянув у її бік, потім помітив перевернуту склянку й усе зрозумів. Він не зводив з них сповненого ненависті погляду.

  Кіра збагнула що тепер їм загрожує справжня небезпека. Цей чоловік здатний на все. На щастя, тієї миті в салоні спалахнуло світло. Стюардеси почали розносити сніданок. Тепер цей тип нічого їм не заподіє. Кіра з полегшенням відхилилася на спинку сидіння. 

  Дівчинка знала, що треба попередити Пітера. Але як? Що вона може йому сказати? Чи повірить він їй? Хлопчик, здалося, був не надто високої думки про неї. Вона вирішила насамперед ліпше познайомитися з ним. Кіра поцікавилася, чим він займався у її країні.

  Ось що той розповів:

  - Після смерті батьків я спершу потрапив до школи-інтернату, пробув там до канікул. Потім з'ясувалося, що за кордоном живе моя тітка, і я подався до неї в гості. Але вона жахлива, просто страхітлива жінка. У її будинку мене постійно мучили погані сни. Часто, після того як я йшов спати, до неї хтось приходив. Вони завжди шепотілися. То було так моторошно. Я направду дуже радий, що знову повертаюся до школи-інтернату.

  Хоч малий і поводився з нею інколи нестерпно, Кіра дуже співчувала йому. Без батьків, сам у школі-інтернаті... Вона розповіла йому про мету своєї подорожі до Каліфорнії.

  - Як називається школа, де ти вчитимешся? - поцікавився Пітер.

  - Ріо-Редвуд академія.

  - Швидко я тебе не позбудуся, - важко зітхнув хлопчик. - Це - моя школа.

  Кірі закрився сумнів, чи такі вже випадкові всі ці збіги... Та принаймні вона матиме можливість приглядати за малим. Тож не варто розповідати про небезпеку, яка йому загрожує.

  Тепер вони мило спілкувалися, і за сніданком, і під час приземлення. Пітер був приємний співрозмовник, коли сам цього хотів...

                                          ***

  Кіра і Пітер прямували до виходу. Дівчинка спробувала видивитися в юрбі чорнобородого чоловіка, але той зник.

  Вони виходили з літака довгим рукавом-переходом, який вів до будівлі аеропорту. Наприкінці рукав робив різкий закрут, а за ним були маленькі двері - запасний вихід.

  Пітер квапився, він ішов на крок попереду Кіри. Коли хлопчик порівнявся із дверима, ті раптом відчинилися, і двоє рук схвалили його. Малий так перелякався, що навіть закричати не встиг. Руки потягнули його через двері. Кіра миттю кинула свою торбу й рвонула за хлопчиком. Малого вже майже витягнули назовні, однак вона встигла зловити його за ноги й міцно обхопити їх. Водночас Кіра зарепетувала, що мала сили. Руки тягнули Пітера, а Кіра не відпускала ноги, спираючись усією своєю вагою в одвірок.

  Тепер уже Пітер почав верещати. На якусь мить Кіра підвела очі й упізнала чоловіка, який тягнув хлопчика. То був саме той незнайомий бородань. Він люто лаявся й подвоїв свої зусилля. По дорозі Пітер зумів схопитися за телефон і спробував зачепитися. Кіра продовжувала тримати його за ноги.

  Незважаючи на всі їхні зусилля, чоловік нарешті таки висмикнув обох дітей з рукава, а їм на допомогу вже поспішали люди. Попереду - кремезна жінка. Вона миттєво оцінила ситуацію, ухопила руку Пітера, якою той тримався за телефон, і одночасно зацідила бороданеві своєю торбою. У ній, певно, було щось важкеньке, бо чоловік голосно скрикнув від болю. Він одразу відпустив хлопчика і зник. Кіра, Пітер і огрядна жінка, утративши рівновагу, вилетіли назадгузь у перехід. Вони попадали одне на одного й тепер гарячково намагалися підвестися.