Ті, хто приходять і йдуть

Вона прокинулася від холоду.

Ковдра сповзла на підлогу, і тепер свіже повітря обіймало її тіло, пробираючи до кісток. Вона зітхнула і простягнула руку в порожнечу. Колись там було тепло. Колись вона знала, що варто лише доторкнутися до іншого плеча — і відчує, як усе стає на свої місця.

Але тепер там нікого не було.

Вона підвелася, натягнула на себе ковдру й прислухалася. Будинок мовчав.

Лише тихе, ледь чутне муркотіння під вікном.

— Ти тут? — пошепки спитала вона, бо знала, що вона поруч.

Коти не зраджують.

Вони приходять, коли відчувають, що ти зламана, і лишаються.

Вона підійшла до підвіконня, і м’який пухнастий клубочок тицьнувся носом у її долоню.

— Привіт, — сказала вона, усміхнувшись.

Кішка примружив очі, ніби погоджувалась: так, я тут, усе буде добре.

Вона пройшла на кухню, поставила чайник, тепер вона могла його пити і тоді, коли неспалось, як зараз. Колись вона думала, що самотність — це коли немає нікого поруч.

Тепер вона знала: справжня самотність — це коли ти з кимось, але відчуваєш порожнечу.

Вона прожила роки в тіні чужої присутності. У постійному балансуванні між «можливо, це просто період» і «все не так, як має бути». Вона розчинялася в побуті, в дрібницях, у розмовах про несуттєве, тільки щоб не чути головного.

Але рано чи пізно ти зупиняєшся. Дивишся на людину поруч і розумієш: ти тут не тому, що тобі добре. А тому, що боїшся залишитися одна.

Це найгірший вид самотності.

Їй знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: навіть у порожньому ліжку більше тепла, ніж у холодних обіймах, які ти терпиш просто щоб не засинати на самоті.

Кішка стрибнув на стіл і потерся об її плече.

— Ми впораємося, — тихо сказала вона, проводячи рукою по її м’якому хутру.

Кішка згорнулась клубочком і засопіла, а вона заплющила очі.

Вперше за довгий час їй було легко.

Самотність — не вирок.

Гірше, коли поруч хтось, через кого ти почуваєшся ще більш самотньою.

Тепер вона це знала. І цього разу більше не помилиться.