3.

- Чи ти маєш хоч якісь припущення, детективе?

Роман дивився на свого давнього знайомого з надією. Він пропрацював у відділку поліції більше 10 років. Чудовою інтуїцією і відданою роботою він йшов кар’єрними сходинками вгору. Він отримав повагу місцевих годинами недоспаних ночей і щоденними зусиллями, але ця справа вибивала у нього землю з-під ніг.

Саме тому він написав йому – Куликові Андрію. Чоловіку, що відомий, як найкращий детектив цього десятиліття.

- Вони були знайомі?

- Ні. Жодного разу не бачилися. Не спілкувалися. Не мали ні-чо-го, що могло б об’єднувати. Мої люди тисячу разів перевірили це. Жодних зачіпок.

Чоловіки на деякий час замовкли. Кожен повернувся думками до жертв. До їх вбивств. До способу. Давні знайомі тихо пили свою каву за столиком вуличної кав’ярні «Блиск». Люди проходили повз, не звертаючи жодної уваги на них.

Андрій саме дістав пачку Winston XStyle Blue, з внутнішньої кишені пальта, коли Роман тихо видихнув:

- Цей серійник зведе мене з розуму.

- Це не серійник, - також тихо відповів Андрій.

- Що?!

Поліцейський з здивуванням глянув на знайомого. Той не поспішав продовжувати. Натомість детектив витяг цигарку і запалив. Він спостерігав за димом, що вилітав з його роту і думав.

Ні, паління ніколи не було його пристрастю. Це була жахлива звичка, що залишилась з ним з перших днів роботи у цій сфері. Паління стало для Андрія своєрідною медитацією. Способом очистити думки або дати собі час на роздуми. Він повільно курив, дивлячись на свого знайомого.

- Їх щось пов’язувало, адже вбивця добре знав своїх жертв.