2.

Поліція розгублено дивилась на черговий труп. Цього разу ще молодого підприємця. Андрій тихо видихнув, хоча він знав, що це знову трапиться, чоловік не був готовий побачити це так скоро.

До нього підійшов хлопчина років двадцяти. Юний поліцейський, якому не пощастило проходити практику саме під час низки загадкових вбивств.

Детектив глянув на нього, уже знаючи відповідь. «Речі перекидані. Грошей не має. Жертва стікала кров’ю декілька годин перед тим, як віддати Богові душу. Жодних слідів. Камери працювали: жодних збоїв, жодних людей, жодних підозрілих подій».

Це було п’яте вбивство за цей місяць у цьому маленькому містечку. Вбивства, що повторювались кожні п’ять днів. Вбивства людей, що не пов’язані між собою.

Першою була бібліотекарка. Після поліцейські знайшли тіло наркодилера. Третьою жертвою став м’ясник. Згодом – депутатка місцевих органів самоврядування. І ось сьогодні це директор компанії.

Хоч зв’язку між ними і не було, але їх поєднувало тільки одне: спосіб. Усі жертви померли стікаючи кров’ю у власному кабінеті приблизно пів на десяту вечора. Жодних слідів. Жодних підозрюваних. Жодних здогадок чому.

Андрій взявся за цю справу три дні тому. З усіма матеріалами і здогадками, які зрештою ні до чого не вели.

Чоловік переступив через купу розкиданих книг, обійшов юнака і встав навпроти жертви. Прямо у калюжі його крові. Класичні чорні штани одразу просякли червоною рідиною, там де вона дотягувалась до них.

Детектив дістав з кишені темно-коричневого пальта жовтий записник і ручку. Він знову глянув на тіло, примружив свої карі очі і тільки потім записав два слова: знайома людина.

Згодом його чорні туфлі повели власника до шафи, де колись мирно стояли книги. Андрій залишав за собою криваві сліди, але ніхто з поліцейських не дорікнув йому. Вони сподівались, що хоч він зможе закрити цю справу знайшовши нарешті вбивцю.