3

– Пипоть тобі на язик, пічнику! – обурююсь, марно намагаючись загасити черевик. – Я ж випадково наступив, навіщо ж одразу так проклинати.

Пічник міряє мене вивчаючим поглядом, трошки з гидливістю:

– Отой думать тихіше треба. І взагалі, ти мені той-цей, відьмочок не ображай, – і він відвертається обличчям до стінки та продовжує спати. – Сушить тебе-й не буду, не проси.

– Не обпік і на тому дякувати, – вогонь на нозі теж згасає. На диво, не залишаючи слідів на одязі.

Час пічників – ніч, коли всі сплять. Тоді вони вилазять з-за пічки і працюють над нею. Але ж хто міг подумати, що вони можуть отак просто прилягти подрімати в коридорі міністерства?

Хоча, враховуючи, який у них тут гармидер, дивно, що ще сама підлога не обурюється моїй появі.

На цей раз обійшлось. Треба бути обережнішим.

Далі просуваюся ще повільніше і ще обачніше. Не хочеться записатися в недруги тутешній нечисті одразу по приїзду. Обережно потроху висушую одяг, намагаючись не привертати зайвої уваги.

Вдалині чується дитячий сміх. Вони що, дітей в заручниках тримають? Йду на галас. І ледь стримую емоції. Та це ж потерчата!

«Відьма...» – обриваю себе, не даючи додумати, що там відьма.

І вражено слідкую, як маленькі духи пробігають повз мене, граючись із хухами. Пухнастими різнобарвними невеличкими, лісними істотами. Що вони взагалі забулися у місті?!

Це місце збиває мене з пантелику дедалі більше. Струсивши головою, рушаю далі. Треба ж хоча б когось путнього знайти! Хтось же нам звідси відповідав, звіти слав.

В одному з коридорів бачу кабінет з написом: «Магічний порядок». При чому напис зроблений старослов’янською.

Стукаю, та замість відповіді чую цокіт кігтів о підлогу десь збоку. Озираюся. Та це ж, відьма б... кхм, це ж ярчук!

Здоровенний пес з іклами мчить прямісінько на мене.

Перша думка: «В міністерстві нарешті оговталися і тепер намагаються мене позбутися?».

Прокляття! Що я там про цих собак читав? Пам’ятаю лише, що за повір’ям їх боїться вся нечиста сила. І саме з ікла ярчука мій амулет. Який чомусь не спрацював на відьмі. Тут не спрацював, бо дома працював цілком справно.

І взагалі, ці істоти вважаються вимерлим видом. Тому багато про них і не вивчають зараз. Наші століттями намагалися їх віднайти, аби ті допомагали виловлювати лихих відьом. Але знайшли лише пару скелетів на амулети.

Та схоже, десь мого брата надурили. Он ярчук, серед міністерства, біжить. І не за відьмою, а на мене!

Створюю захисне закляття, та замість щиту, воно вибиває двері «магпорядку».

– Ви помилилися кабінетом, – промовляє байдужий голос.

Приглядаюсь до створіння, що сидить за столом. І навіть голови не підняло!

Годованець! У них серйозно домашній чорт слідкує за порядком?! Тільки у найзбоченіших місцях пекла таке можливо.

Якийсь худий цей чорт, з довгим гострим носом і довгими руками. Зате тонкі волосинки у хвостик зібрані, завдяки чому видно тоненькі вузькі вушка трикутничками. Теж невисокий, як і домові, півметра максимум. І шкіра у нього ближча до зеленого відтінку, а у домових звичайна, бежева.

У мене зараз точно око почне сіпатися! Власне волосся вже здиблюється. Причому в тих місцях, де я й не знав, що воно взагалі росте.

Прокляття! Чому так тихо? Озираюсь поглянути, де там ярчук, і опиняюся носом до мокрого носу велетенського собаки. Очі вилискують золотим сяйвом. А хутро має легкий срібний відлив. Хоча сам пес чорніший за мазут.

Здався б милим, якби його паща не була вдвічі більша за мою голову.

– З домашніми тваринами сюди неможна, – так само байдуже промовляє хатній чорт.

– Це ж ваш!

– Доведи.

Ну от. Око засіпалося.

Буду вирішувати проблеми по черзі. Спочатку «домашній песик». Тож зосереджую всю свою увагу саме на ньому. Кажуть, неможна видавати собакам свій страх:

– Гарний цуцик, іди пограйся в іншому місці.

Золотисті очі зосереджуються на мені. Вологий ніс презирливо фиркає. Був би я худішим, знесло б.

– Гррр, пф-пф-пф, – видає пес, принюхуючись.

Здається, після надто довгих десяти хвилин у цьому міністерстві мене вже більше нічого не здивує.

Ярчук не уходить. І я стою.

– Чого тобі? – втомлено зітхаю до собаки.

Він різко припадає на передні лапи і виляє хвостиком:

– Гр-пф!

– Живодер, – бубнить позаду годованець.

– Чого це? – обурююсь.

– Гр-пп-пф! – не зрозуміло на чиєму боці ярчук.

– Не граєшся з улюбленцем.

Хвиля роздратування накриває з головою! Ще трошки, я й сам завию:

– Не міністерство, а чорт зна що!

– Гр!

– Не знаю я нічо, – рівним тоном озивається чорт.

– Ти часом не вампір? – видихаю, не відводячи від собаки напруженого погляду.

Її хвіст виляє зі сторони в сторону з такою силою, що ось-ось виб’є стінки.

– Не ввічливо так вказувати на вади зовнішності, – задирає носа годованець.

Глибокий вдих – вирішуватиму проблеми по черзі. Спочатку здихатися здоровенного пса зі здоровенними іклами, який крутить дупою переді мною.

– Потерчата! Дітки! З вами цуцик хоче погратися! – кричу щосили.

– Ти чудовисько, – вражено підводить очі на мене годованець, навіть від своєї справи відривається.

– Чого? І те і те нечисть, – знизую плечима.

Вдалині починає лунати тупіт дитячих ніжок і сміх.

Ярчук раптом вилуплює очі, підтискає вуха і різко сідає. У сидячому стані він якраз з мене зростом. Дивиться на мене переляканими очиськами.

– Тебе ж має вся нечиста сила боятися, хіба ні? – надто вже його очі жалісливо на мене дивляться. Не втримуюсь і обережно протягую руку.

Собака підставляє вушко на почухати.

– ГРРРРРРР, – роздається з недр його гортані.

– Тобі не подобається? – дивлюсь на здоровенну морду, та наче задоволена.

– Він мурчить, – приголомшує мене годованець.