2

Арс

Відчуває моя п’ята точка – не до добра ця зустріч.

Струшую головою. У мене тут місія, а вдома чекають. Зробити й швиденько вернутися.

Зробити й вернутися.

Сам собі киваю, схвалюючи такий надійний план, дістаю телефон:

– Це восьмий. Нештатна ситуація, – тихо промовляю у слухавку, озираючись.

Наче скажених дівок більше не видно. За мною не перемістилися.

– Що трапилось? – долинає сухий голос куратора.

– В купе, яке мені виділило тутешнє міністерство магії, знаходилася, – запинаюсь на мить, пригадуючи дівчину, – відьма. Ще дві чекали зовні.

Куратор кілька секунд мовчить.

– Відьми? – все ж перепитує. – Магію застосовували?

– Ні, – визнаю. Принаймні, мої артефакти нічого такого не засікли.

Хоча та дівчина з синіми очима поводилася надто дивно. Ані страху, ані настороги.

Вона не здогадалася, хто я? Або вважає себе достатньо сильною?

Каґада! А до чого ж приємно пахла, мов нічне повітря перед літньою грозою – свіже й солодке. Так і вабила торкнутися її! Досі все всередині відгукується.

Торкнутися відьми! Мені! Досі не вкладається в голові. Може, то і була місцева приворотна магія?

Втім, на мене ніяка не подіє. Не на того нарвалися. Чому ж тоді так хочеться побачити її бодай ще раз?

– Гадаєш, вони теж знають? – питає куратор, відриваючи від думок.

– Поки не зрозумів, – відповідаю. – Тієї, яку ми шукаємо, там точно не було.

– Впевнений?

– Майже. В них взагалі сильної магії не фіксувалося. Так, легка.

– Може, приховують? Відьми підступні. Та й місцевість... особлива, сам розумієш.

– Розумію, – киваю, хоча співрозмовник мене не бачить. – Розберуся.

Саме тому сюди відправили саме мене.

– Йду шукати міністерство магії, – додаю.

– Будь напоготові. Ти знаєш не з чуток, на що здатні відьми.

Від слів куратора в душі спалахує злість. Знаю – м’яко сказано. Ненависть так і бурлить в крові від однієї тільки згадки про ті події. Про ту відьму, через яку загинули батьки. Через яку...

Втім, не варто зараз про це думати.

– З Астором та Іларою також все в порядку, – раптово додає куратор.

Насторожуюсь. Навіщо він їх згадав? Хоча, мабуть, це я надто роз’ятрений останніми подіями.

– Привіт їм, – і я скидаю виклик, стискаючи щелепи.

Чим швидше виконаю завдання, тим краще для всіх.

Небо раптом темнішає, падають перші важкі краплини. Дістаю навігатор: я перемістився близько до потрібного місця.

Дощ посилюється. І, між іншим, виключно наді мною!

– Відьми! – зло гаркаю, коли вже мокрий до останньої нитки дивлюся на сонце лише в метрі від мене.

Та куди б я не рухався, відьомська хмара переслідує тільки мене! З усього натовпу людей.

А перед моїм внутрішнім зором тільки те й роблять, що майорять здоровенні темно-сині очюки з іскорками.

Справжня відьма: на перший погляд невинне ягня, дуже миле і вродливе, а насправді підступна, мстива і кровожерлива. Так би її схопити і... Зупиняюсь на мить у спробі осягнути суперечливі емоції, які мене зараз переповнюють.

Не дарма наставники попереджали: з тутешніми відьмами завжди треба напоготові бути. Мене он зараз жодна парасолька не рятує. Все здувається, ламається, а крижані краплі залітають за комір. Коли тільки причарувати встигла?

Рушаю далі, справи самі себе не зроблять. Якщо це чари – розвіються. Якщо ні – тим більше. Дурниці все, не інакше.

Де взагалі їхній маг-контроль? У звітах від міністерства весь час вказували, що все у них в порядку. Чи мстити на очах у людей для них у порядку речей?

До головної вулиці відьом наближаюся у найгіршому настрої.

Андріївський узвіз. Саме внизу нього є стежка на Лису гору. Місце, де з давніх часів усі відьми влаштовували шабаші. Голими літали довкола вогнища і зваблювали роззяв, що проходили повз.

Один з артефактів, який видали у відрядження, показує саме на ту бокову стежку.

Лізти на гору теж доводиться з обережністю. Хоча б ремонт тут зробили, чи що? Все розвалене, роздовбане, тільки шматки старих сходів нагадують, що вони тут колись взагалі існували.

Хоча, якщо це маскування від непроханих гостей, тоді доволі розумно. Самі ж відьми мабуть на своїх мітлах прилітають.

Дорога під ногами через дощ стає тільки бруднішою і вʼязкішою. Озираюсь довкола, чи ніхто не дивиться. І скеровую магію, щоб розвіяти довбану хмару. Але хмара проковтує її!

Точно відьомське прокляття.

Ще й сміється з мене! Не відьма, хмара. І дідько з нею, не хочу витрачати сили на таку дрібницю:

– З тобою розберуся пізніше, – обіцяю глузливій хмарі і рушаю вперед.

Чомусь у цій місцевості всі закляття діють не так, як потрібно. Роблю помітку собі розібратися з цим пізніше.

Спочатку думав, це через небезпеку, яка насувається. Яку, власне, я і приїхав відвести.

Але чим довше знаходжусь у місті, тим чіткіше розумію, що тут взагалі все догори дригом!

Щойно долаю десь половину шляху на гору, як розумію, що це кладовище. Відьма б мене побрала! Справжнє, старовинне кладовище. Не огороджене, не захищене, ніяких оберегів чи магічних контурів. Та тут же справжня знахідка для будь-якої нежиті! Дивно, як у них ще пів країни якимись упирями не стала. З такою-то поляною у центрі столиці.

Недоглянутою, наполовину зруйнованою і, здається, закинутою. Я б на місці похованих вже б давно постав на знак протесту до такого ставлення. Торкаюсь амулета, щоб ті думки не матеріалізувати та на їхньому місці не опинитися.

Підіймаюсь далі. Якось від цієї місцини мурашки по шкірі. Навіть у мене. Хоча до поїздки сюди готувався кілька років.

Артефакт приводить до одного з розбитих склепів. Схоже, вхід саме тут. Обережно проводжу рукою, прощупуючи захист.

І не втримуюсь від присвисту. Нічогенько так забарикадувалися! Такий захист потрібний, тільки якщо вони хочуть щось приховати.