17

Отетеріло хлопаю очима на чоловіка, якого я точно сюди не впускала! На моїй кухні!

Позаду підходить Арс. Теж завмирає шокований. Я ніби чую його вражені думки.

– Б’юся об заклад, ти подумала, гірше бути не може, – поруч тихо хмикає Мора мені на вухо.

– Але як? – продовжую здивовано шепотіти, розглядаючи того самого безпам’ятного дредастого.

Який розпалив багаття посеред кухні і щось варить у каструлі!

Дивне якесь багаття, і колір не зовсім звичний, і дров немає – воно наче й не торкається підлоги! І не перекидається нікуди.

Але ж вариво у каструлі кипить!

Дредастий підіймає на нас очі:

– О, всім привіт!

Воу! Який він гарний, виявляється: вродливе, мужнє обличчя, підкреслені вилиці і світло-сірі, наче сталеві очі. Зараз сяють смішинками.

– Відемаре? – Арс проходить всередину, все ще вражено вирячившись на чоловіка.

Я ж помічаю, як шаленіє стрілка його годинника, крутячись врізнобіч. Зламалася? Може, він тому туди і витріщався всю дорогу?

– Хто? – здивовано уточнює дредастий, навіть озирається назад, потім знову на нас, і тикаючи у груди пальцем уточнює: – Я?

– Тебе так звуть. Ні? – Арс ще вперед підходить.

– Ні. Я Ельдар, – і чоловік повертається до зілля.

– Хіба зранку по новинах не передавали, що ти втратив пам’ять? – уточнює Мора.

– Я? Пам’ять вся при мені, – усміхається чоловік з черпаком у руці.

– Тоді чому по телевізору сказали, що нічого не пам’ятаєш? – питає Діяна.

Арс напружено киває, погоджуючись з її словами.

– По чому? – не розуміє той.

– Телевізору, – повторює Діяна, з наголосом. Ще й пальцем тицяє в бік кімнати, де той висить.

– І як ти сюди потрапив? – чому мої питання ігнорують?

Взагалі-то, я хвилююсь за свою безпеку! Раптом ці домовики ще комусь квартиру видали, якійсь черговій делегації.

– Послухайте, не знаю я, що вам і хто сказав. Я знаю, що я Чорнобай Ельдар, чорнокнижник, відчув сліди відьомського шабашу і звичайно не міг пройти повз. Перенісся сюди і все.

– А звідки перенісся? – уточнює Мора.

Ельдар зависає, міркуючи:

– Хм, а от цього дійсно не пам’ятаю. Схоже, попередня гульба на славу вдалася.

– То навіщо ти потягом до Києва їхав? – питає Арс.

– Чим? – знову перепитує Ельдар.

– Потягом, – повторює відьмак.

– Це що? – цікавиться чоловік. – Новий артефакт якийсь? – дивиться кілька митей на наші спантеличені обличчя і видає: – А, ви мене просто розігруєте, так?

– Ти нас знаєш? – питає Арс.

– Вперше бачу, – хмикає той.

– І так спокійно вламуєшся до чужих домів? – дивуюсь я.

– З яких це пір відьмині дома, ще й у повню, чужі? – вирячується на мене Ельдар.

– А вчора, шабаш? Ти ж був із нами? – не вірить чоловікові Діянка.

Мора просто хмуриться.

– Правда? Ого! Дівки, оце ви вмієте гуляти, мене ще ніхто ні разу не перепивав, – присвистує дредастий.

Перезираємося з дівчатами. І Мора видає неочікуване:

– Ельдаре, скажи, а який зараз рік?

Той на неї дивиться кілька секунд, потім заходиться диким сміхом:

– Думаєш, мене занесло в майбутнє?

– Не знаю, – чесно відповідає Мора.

– А занесло? – уточнює Діянка.

– Якщо зараз не тисяча сімсот вісімдесяті, тоді так.

– Зараз дві тисячі двадцяті, – хмикає Арс. Не вірить мужику?

Ельдар знову присвистує.

– А розмовляєш сучасною, – зауважує Мора.

Дійсно, ми добре його розуміємо, а він – нас. Втім дивиться, наче ніяк не збагне, про що це.

– Розмовляю як завжди, – потискає плечима.

– Асо, пояснення. Негайно, – безапеляційно, з натиском, максимально суворо промовляє тато, і я сіпаюсь. Влипла!

Не роззуваючись крокує до вітальні. Мама, щоправда, вже перевзута, у капцях, слідом.

І вони тримаються за руки.

Діяна хлопає мене по плечу. Сама з Морою йде до кухні. Ще й Арса за руку тягне слідом.

Дивлюсь на них, дивлюсь на батьків у вітальні. Приміщення ж-то суміжні!

Прокляття!

Йду до батьків, а сама показую друзям, аби звалювали з кухні, та дівчата хором витріщаються на багаття та дредастого.

Той вмощується на підлозі в позі лотоса, ніби нічого дивного і не відбувається.

Лише Арс дивиться на мене. Хтозна, які думки в його голові майорять.

Втім, мені б зараз розібратися із глобальнішою проблемою.

– Мам, тато, то чому ви приїхали? – сідаю в крісло біля диванчика, на якому примостилися батьки.

Як завжди поруч, тримаючись за руки.

Вони переглядаються, вочевидь остаточно ухвалюючи якесь рішення. Мама починає першою:

– Асо, ми до останнього вагалися.

– І відверто кажучи, сподівалися, що цей приїзд до тебе розвіє наші побоювання, – підхоплює тато.

Вони часто так, продовжують думки одне одного.

– Які побоювання?

Ох, не подобається мені це. Руки мимоволі стискаються на колінцях. Але тканина у джинсів щільна, тож пальці ніяк її не захоплять.

Позаду визирають занепокоєні дівчата. Чомусь виразно відчуваю присутність Арса.

– Твоє, кхм, – мама дивиться на тата, і він суворо відрубує:

– ... захоплення сектою зайшло надто далеко.

– Та немає ніякої секти! – ледь не вию я.

– Тобто, нам здалося і ніякого незнайомого чоловіка на своїй кухні ти не побачила? – з натиском питає тато.

– А багаття, яке він розклав, вас не здивувало? – обурююсь. – Це ж найкращий доказ, що я ні в якій не секті!

Ніби на підтвердження моїх слів з’являється дим. Не такий, ніби щось горить. А легкий. Ніби хтось його видихає. Трохи солодкуватий. В нашому випадку його кублами випльовує каструля.

– І цим гидким словом він вас не називав? – запалюється мама.

– Відьмами? – уточнюю.

Чую, що дівчата відкривають вікна у спробі вигнати дим на вулицю.

Та того менше не стає.

– Не кажи цього при мені! – мамин голос максимально близький до переходу на найвищі децибели.