16

– Ти не розгніваний! – вигукує Діяна, харизматично кліпаючи повіками.

– А маю бути? – хмикаю, задираючи брову.

– Нікому нічого не маєш, – спокійно погоджується готка.

Аса ж ніяково озирається на зруйнований дім. Дивлюсь на свій навігатор.

– А-а, – вловлюю, наші з синьоокою відьмою погляди зустрічаються і усмішка проявляється сама собою: – То житло у мене з ефектом повної присутності на вулиці.

– Новітні відьомські технології, – мило хіхікає відьма.

Боковим зором помічаю, як її подруги перезираються, спостерігаючи за нами. Точно, я досі стою з дурною усмішкою, дивлюсь на синьооку.

– Вибачте, Арсе, – промовляє головна відьма. – Сталася певна, кхм, помилка, – красномовний погляд на місцевого міністра. – Ми все обов’язково виправимо.

– Так! Я знайду винного і він понесе повну відповідальність, – хоча домовик і стукає себе у груди, та видно, як шукає можливості злиняти подалі. – От прямісінько зараз цим і займусь!

– Стояти! – гнівно вилискує очима Ніна, навіть рука смикається, щоб у разі необхідності вхопити за виворот.

– Але Ніно! Вони ж всі розбіжаться, хто куди, доки ми тут ляси точимо. Треба терміново всіх зловити, влаштувати стряску, – намагається опиратися домовик, задкуючи міліметровими кроками.

Аса опиняється поруч зі мною і тихо шепоче:

– Вони завжди такі.

– Дивно, що мене це вже не дивує, – так само тихо зізнаюся.

– А має? – Мора ніби дивиться у саму суть слів.

– Динаміка стосунків у відьми й домовика зазвичай геть інша, – потискаю плечима.

– Хіба відьма не свариться з мітлою у руці на цих пройдисвітів? – долучається до розмови Діяна.

– Домовики слухняні, завжди виконують все для своїх господинь, і навіть більше. Дбають, аби в їхньому домі все було, – швидкий погляд на розвалини, – цілим.

– Чув? – гаркає на Ореста Ніна, вони теж відволіклися від сварки і заслухалися.

– То може справа не в домовиках, а у відьмах? – насуплюється низькорослик, та одразу отримує ще більш розгнівану відьму, яка впирає руки в боки:

– Ти що сказав?!

– Нічого! Кажу, сплячка то так на нас впливає, от трохи оговтаємося, і будемо як нові. Років через сто, – підіймає руки у жесті «здаюсь» домовик.

– Всі відьми мають домовиків? – цікавиться Аса, спостерігаючи за цими двома.

– Напевно, – відповідаю.

– А відьмаки? – доєднується Діяна.

– Гадки не маю, – даних по відьмакам ще менше, аніж даних по відьмам в Україні.

– Ти ж відьмак? – дивуються темно-сині очі.

Насилу стримуюсь, аби не пересмикнути плечима, та відповідальність бере гору і я знаходжусь із відповіддю:

– У мене немає дому.

Дівчата всі разом здивовано вирячуються на мене.

І чого вони?

– Та знайдемо ми тобі щось, знайдемо, – гнітиться Орест, певно передчуваючи, скільки лекцій йому Ніна вичитуватиме за халатність.

– Я про постійний дім, так-то нам звичайно є де жити, – заспокоюю синьоочку, а то тривога в її очах того й диви вирветься назовні у вигляді якого-небудь непідконтрольного заклинання.

– Нам, – повторює на вухо Асі Діяна, а потім діловито звертається до мене: – Нам, це тобі і твоїй перукарці?

– Досить! – здіймає руки Ніна, обриваючи нас. – Це все потім. Спершу визначимося, куди розмістити нашого гостя. Ви ж все-таки будете один від делегації, так?

– А вам мене недостатньо? – от кого точно треба остерігатися.

На фоні цієї жінки дівчата виглядають молодими недосвідченими відьмочками. Дуже наївними.

– Формальності, аби розуміти, як краще вас розмістити, – професійна усмішка з’являється на вустах головної відьми.

– Нічого, я зніму номер у готелі, – усміхаюсь, намагаючись збагнути, чи мені на користь така ситуація, чи я щось упускаю.

Рука тягнеться до кишені з гаманцем, я-то гроші у годованця тоді перехопив, але хтозна. У цій місцевості можливо все.

– О ні, про це і мови бути не може! – категорично хитає головою Ніна.

– Асо, нехай у тебе живе, – осяює геніальна думка Діяну.

– У мене? – спантеличується відьма.

– Ну а що? – продовжує руда і кидає хитрий погляд на мене: – Якщо, звичайно, його перукарка не заперечуватиме.

– Не хочу нікого обтяжувати, – ввічливо відмовляюсь.

Хоча всередині від думки побути з синьоокою відьмою довше щось дуже підозріло напружується. На жаль, чи на щастя, в районі шлунку.

Певно це через сніданок. Все ж дівочі порції здоровому чоловікові замалі.

– Ти й не будеш, правда ж, Асо? – з натиском промовляє Діяна.

– А, так, звичайно, – ніяково з-під прикритих повік дивиться дівчина.

– Це чудовий варіант! – схвально киває Ніна.

Тільки Мора стоїть байдужа і тихо за всіма спостерігає.

Про себе ж зважую, що жити поближче до відьом з одного боку небезпечніше, з іншого – вигідніше. Можна щось побачити, чи почуте важливе.

Бути так би мовити у лігві ворога.

Погляд вихоплює розвалений дім: чи це все не гарна вистава від самого початку?

Поки що жодна моя підозра не мала підтверджень. Та на те і може бути розрахунок, аби я втратив пильність.

– У нас ще тортик залишився, – видає Аса.

Знову дивлюсь у темно-сині очі:

– Як я можу відмовити такому запрошенню, – усміхаюсь.

– Краще б соковиту курку-гриль запропонувала, – тихо шепоче дівчині на вухо Діяна.

– Я за піцу, – нарешті говорить Мора.

– Чур без ананасів, – квапиться додати Аса. – Ніно, – дивиться на місце, де щойно стояла відьма.

Та ні домового, ні жінки там немає. Вони поспіхом віддаляються. Першим ледь не біжить домовий, за ним відьма.

– Ні-ін?! – спантеличено гукає Діяна.

– Ви йдіть! Я тут порядок трохи наведу і пізніше вас провідаю, – кричить та.

Дівчата переглядаються, потискають плечима, мовляв, як хоче. Діяна питає:

– То що будемо робити?

– Підозрюю, такою компанією, тільки шукати пригод на п’яту точку, – меланхолічно заявляє Мора.