15

– Ти, до речі, дізналася, як Ореста закликати? – питаю у Ніни.

– Падло не зізнається. Чи і справді не пам’ятає, чи не хоче зізнаватися.

– Ми ж все одно дізнаємося, рано чи пізно, – потискає плечима Мора.

– От йому краще, аби пізно, – хіхікаю. – Ніна ж тоді його за всі косяки одразу буде викликати, не відвертиться.

– У нього і так вибір невеликий, – і набравши повітря в легені, жінка горланить: – Оресте!

– Я тут, моя пані, – одразу з’являється в кутку кімнати домовий з ввічливим уклоном.

– Ого, Ніно! Та тобі треба відкривати власні курси з приручення домових, – захоплено протягую.

– Що ти з нашим міністром зробила? – вражено видихає Діяна.

Сам Орест наші коментарі ніби не чує, стоїть мов дворецький і чекає вказівок.

– Відведи нас до їхнього відьмака, – Ніна теж ігнорує наші підколи і одразу переходить до діла.

– Загубили іноземну делегацію? – вражено зиркає Орест, та під важким поглядом ворожки виправляється: – Кхм, тобто, так, звичайно, моя пані.

– Ось до нього нам треба, зумієш? – Діянка показує випуск з новин про дредастого.

– Ви ж його знаєте, так? – уточнює Орест.

– Так, – одночасно з дівчатами киваємо, і я додаю, – хоча дуже мало чого пам’ятаємо.

Ніна кидає на мене швидкий погляд, від якого я трохи знічуюсь. Як вона так вміє? Осудити без осуду?

І взагалі, ми майже не пили. Мора все у землю вилила.

Домовик стоїть замислений, бормочить собі під ніс:

– Здається, щось таке ми раніше робили. Врешті-решт, головний домовий я, чи ні! – і розпрямивши плечі, дивиться на нас: – Зробимо, принаймні спробуємо.

Наблизившись, показує, аби ми стали поруч, і коли слухняно виконуємо, командує:

– Зосередьтеся на цьому вашому чулувікові, перемістимо сію секунду.

Слухняно робимо. Орест із заплющеними очима починає махати невеличкими пухкенькими ручками, щось бубнить собі під ніс, геть нерозбірливе.

Минає хвилина, дві, три. Діяна вже переминається з ноги на ногу. Навіть Ніна втрачає терпіння, невдоволено підтискає вуста.

Та перервати Ореста ніхто не наважується.

– Готово! – домовик радісно розплющує очі і натикається на наші нахмурені погляди. – Що?! Я знаєте, скільки років цього не робив?

– Так-так, майже сотню, чули, – видихає Ніна. – Але ми все ще у моїй квартирі.

Домовий спантеличено озирається:

– Ой! – робить пас рукою, і перед нами зіяє яскравий портал.

– Ух ти! – виривається у мене, одразу крокую до нього.

Мою руку перехоплює Ніна:

– Це точно воно?

– Саме так, моя пані, – вдоволено скалиться напіврослик.

– Я йду першою, і якщо там бодай щось не те – налисо поголю, – важким поглядом змірює Ореста жінка.

– Та все те! Я б сказав, якби не міг такий дріб’язок виконати для своєї пані, – дується домовик.

– Бачили ми твій дріб’язок, – хмикає Ніна і крокує у портал першою.

За нею одразу я, Мора, Діяна, і на останок сам Орест.

– Оресте! – гнівно протягує Ніна, дивлячись навкруги і переводячи злий погляд на домовика.

Той аж гикає зі страху, озирається на місце порталу, який щойно власноруч закрив:

– Щ-що?

– Ми де? – з натиском, упираючи руки в боки, питає ворожка. Ще й схиляється до Ореста, що він аж меншає у зрості.

Арс

Ікло ярчука припиняє вібрувати в руці – пам’ять відновлено. Одразу ж активую другий артефакт, аби втримати відьмака, як почне чинити супротив. Та поки тільки тримаю напоготові, не хочу викликати зайві підозри.

Раптом вийде розвідати все тихо й чисто.

Відемар активно кліпає, спантеличено озирається, трусить головою і хапається за скроню. Однією рукою, іншу я притримую, і він з подивом дивиться на крапельницю.

Яка, до речі, вже припинила крапати.

– Щось болить? – хмурюсь.

Так не має бути. Хіба якщо відьми не заклали яку пастку.

Та Відемар не відповідає, лише сильніше мружиться, стискаючись, ніби у нього сильний головний біль, дихання стає важким, переривчастим.

– Каґада! – виривається іспанське.

Зиркаю на двері, поспішаю дістати голку з його руки – досвід, на жаль, є.

Ікло б мало будь-який відьомський вплив почистити, нівелювати. Чому не спрацювало?

Відемар починає стогнати, дихання стає дедалі більш переривчастим, і відьмака завалює на бік.

Ще не вистачає зараз його прибити.

Знову лаюсь крізь зуби. Знімаю з шиї цілительський кулон і накидаю на дредастого. Може допоможе.

Хоча я вже з цими відьмами ні в чому не впевнений. Обережно вкладаю чоловіка на ліжко. Він крижаний, вкриваю ковдрою.

Відемар потроху заспокоюється, схоже чи то ікло нарешті подіяло, чи кулон допоміг.

Ще кілька митей, і розплющує очі, глибоко та важко дихаючи. Дивиться на мене і не впізнає, тихо шепоче:

– Де я?

– Що останнє пам’ятаєш? – схиляюсь до нього, але на безпечній відстані.

Пауза. Тиша. Тільки важке глибоке дихання.

Вже вирішую, що він вирубився, коли Відемар все ж тихо проговорює:

– Нічого. Пусто. Навіть не певен, чи правильні слова вимовляю.

Мої брови злітають вгору:

– Потяг? Карпати? Відьма?

Дредастий зажмурюються, силкуючись пригадати:

– Я – відьма?

– Ні, але ти її шукав.

– Нащо мені відьма?

– Це я у тебе хотів спитати.

– Вона мої спогади забрала?

Цілком ймовірно.

Перед внутрішнім зором з’являється обличчя синьоокої відьми.

Отже ж! Не могла ж це вона зробити, правда ж? Може, вони в сусідніх купе – просто збіг?

«Відьми підступні, хитрі, і здатні на найжорсткішу підлість. Чим милішою виглядає відьма – тим страшніше її нутро», – спливають в голові настанови наставників.

Відмахуюсь від них. Ці відьми точно не такі.

Тут щось ще. Правда ж?

– Навіщо їй це? – питаю у Відемара.

– Певно я красунчик, – хмикає той із заплющеними очима.