14

Аса

Ніна все ж зганяє Мору з підлокітника – самим поглядом. Тільки вона так вміє.

– Отже, поговорила я з нашими домовиками, – починає, добираючи слова.

– Досі не можу нормально це сприймати, – озивається Діяна, несвідомо підхоплює зі столу якусь фігурку у вигляді кришталевого шару, а всередині, якщо потрусити, падатимуть сніжинки.

Взагалі-то мені теж все ще дивно і саме існування всієї цієї нечисті, і ще й можливість з ними спілкуватися! Хоча ми вже майже рік, як потрапили до міністерства.

Ніна невдоволено зиркає на дівчину, і забираючи декор із її рук, продовжує:

– Вони може й дивні після майже сторічної сплячки, але ти б була на їхньому місці не в кращому стані.

Угу, а ще вони майже нічого не пам’ятають, тому й доводиться вчитися всьому наосліп. Та річ не про них зараз.

– То що там з Арсом? – питаю, якось навіть тривожно стає.

– Не подобається мені, як все це виглядає.

Ніна починає загинати пальці:

– По-перше, він мав їхати у тому купе від самого Чопу.

– Перемістився, – киваю. – Просто для нас це було несподівано.

– Мабуть, Орест зекономити хотів, – хіхікає Діянка. – От і викупив вам одне купе на двох. Чи, скоріше, годованець.

– Дуже ймовірно, – погоджується Ніна. – Але по-друге, мала приїхати делегація, а прибув тільки Арс.

– Вони нам довіряють, що ж поганого? – дивуюсь. – Якщо вже тільки одного відправили і не бояться, що тут його того, – і проводжу пальцем поперек горла, імітуючи передсмертні хрипи.

– Аби він нас не хотів того, – хмуро зиркає на мене Ніна.

– Добре, що каркуша серед нас тільки Мора, – пирхає повітрям Діяна від таких заяв.

– А ще він надто гарно розмовляє українською, як на іноземця, – загинає черговий палець Ніна.

– Чи не думаєш ти, що це він ту делегацію – того? – вирячує на неї очі Діянка.

– Він? Ні! – впевнено качаю головою.

– Звідки такі думки? – навіть непроникна Мора зводить брови разом, спостерігаючи за ворожкою.

Ніна веде плечима, стискає вуста:

– Вони нам перші написали.

– Коли це стало злочином? – питаю.

– Майже рік переписувалися з домовими, то чому вирішили приїхати саме зараз? –відповідає Ніна.

– Ого! Рік? – вражаюсь. Ніна лишень киває. – Саме тоді, коли ми міністерство розпечатали?

– Вони, схоже, і до того час від часу листи посилали. А як наші відповіли – то й листувалися.

– Про що? – ошелешено питає Діянка.

– Якісь звіти просили, домовики щось відписували, – Ніна роздратовано смикає губою. – І жоден нам нічого не сказав!

– То може домовики таке написали, що заморські відьмаки вирішили впевнитися, що в нас все гаразд? – припускаю.

– Впевнились, – настільки похмуро відповідає готка, що хочеться затиснути їй рота. Щоб не накаркала чого.

– Хто б знав, що ті домовики писали, – все ще злиться Ніна. – А раптом іноземцям вигідно, аби ми залишалися без магії і далі?

– Це лише припущення, – потискає плечима Мора.

– Так, але ми не можемо його не враховувати. У світі тисячоліттями йде боротьба за владу. Чому ви думаєте, ніби у світі магії її не було? – резонно зауважує наша головнокомандувачка.

– Проте у світі магії можуть бути свої закони, – відмовляюсь навіть припускати, що у Арса лихе на думці.

– Про які ми не знаємо, – з натиском промовляє Ніна. – Ти ж не можеш заперечувати, що якась мета у нього точно є.

Різко видихаю повітря: тут вона права. Йому напевне дали якесь завдання.

– Є припущення яка? – питає Мора.

– Щонайменше оцінити нас, що в нас є, положення справ, – розводить руками Ніна.

– То логічно, ми всі хочемо переконатися, що під боком мешкають не агресивні відьми-вбивці, – погоджуюсь.

– Вони не представилися, – ворожка задумливо дивиться вбік. – Писали максимально завуальовано.

– То ми не знаємо, хто їх надіслав? – смикає бровою Мора.

– Листи були з Іспанського міністерства магії, я сама усі перечитала, хоча Орест їх насилу знайшов. Засунув кудись і забувся!

Ніна закипає. Звісно, краще було б підготуватися.

– Отже, міністерство – це не погано, – промовляю обережно.

– Але за міністра там точно не домовик, – фиркає Ніна.

– А хто? – хмуриться Мора. – Хіба не відьмак якийсь?

– То-то й воно, що незрозуміло. Підписалися ім’ям, та й усе. Без посади.

– Ми не можемо це ніяк перевірити? – не стільки питаю, скільки стверджую.

Навіть наші старі архіви досі лишаються закритими. Що вже казати про дані за останні десятиліття, коли зв'язок із рештою магічного світу був утрачений.

– Не питати ж напряму, – потискає плечима Мора.

Ми втрьох уставляємось на неї важкими поглядами.

– Тепер вже точно не питатимемо, – хмикає Діянка.

– Я доручила домовим розвідати максимально скільки зможуть, не привертаючи уваги, – Ніна обриває себе на півслові.

– Але посилати їх робити щось непомітне – те саме, що послати Діянку і просити не влаштовувати хаосу, – Мора теж замислена.

Збоку падають на підлогу ручки.

Ледь не підскакуємо від несподіванки – але це всього лише Діяна перевернула підставку для канцелярії.

Рудька кидає спершу винуватий погляд на Ніну, і нахиляючись все підібрати, гнівно зиркає на Мору.

Та ми особливої уваги на неї не звертаємо, вже якось призвичаїлися.

– А імена і кількість членів делегації писали? – питає Діяна, виглядаючи з-під столу.

Ніна качає головою.

– Арса теж не згадували? – додає Мора.

– Кажу ж – нічого. Підпис – якийсь «Даніель». Листи, між іншим, теж українською. Все.

– Тобі відьомське чуття підказує, що щось не так? – питаю у Ніни.

– Арс про нього розповідав, – встряє Діяна.

– Бо якось твої аргументи не дуже переконливі. Вони ж теж не знали, до кого йдуть на контакт і чого очікувати, – продовжую, не відволікаючись.