13

Аса

Збираємося доволі жваво.

Ото ми вчора відривалися! Який потік сили – здається, всі відчули! Це ж було насправді?

Десь на межі свідомості щось майорить таке, ніби неймовірно важливе, але ніяк не згадується. Все змішалося, лише вітер та ті дивовижні світляки так і стоять перед очима.

Зранку все здається нереальним, може, ми щось собі вигадали? Але ж стільки енергії та сил, наче й справді підзарядилися від самої природи!

Арс веде себе трохи дивно. Ніби не він вчора витягнув якийсь артефакт і відкрив нам справжнісінький портал! Одразу ж до мого дому.

Та звідки він міг знати, де мій дім? Може, дійсно щось плутаю? Фантазії з реальністю, наприклад.

Або... додав якихось речовин в той вогонь, що всюди іскри ввижалися?

Зранку жодного слова щодо вчорашнього не сказав...

Арс швидко прощається і за допомогою навігатора прямує за адресою, яку вручив годованець. Проводжаю його поглядом. Все ж цікаво, чому він приїхав, навіщо одразу в міністерство магії пішов?

Та дівчата утаскують мене в іншому напрямку. Діянка щось тараторить, Мора як завжди відсторонена.

– Асо, а це, випадково, не машина твоїх батьків? – вигукує раптом Діяна.

– Де? – серце разом завмирає і летить в тартарари.

Звичайно, я вже повнолітня і все таке, та батьки у мене суворі і доволі впливові.

Починаю озиратися на всі боки, мов та дзиґа.

– За поворот щойно проїхав. Такий характерний джип-лімузин, – мружиться руда.

– Чимало таких машин столицею роз’їжджає, – відмахуюсь і від параної подруги, і від власних поганих передчуттів.

– Чимало, – тихо відлунює мої слова Мора.

– Уф, не знала б, наскільки активно вони заперечують існування магії, вирішила б, що встановили артефакт для слідкування, – зітхаю, повертаючи до світлофора.

– В сучасному світі це називають джипіес-маячками, – хмикає Діяна, рушаючи на зелене.

– Думаєш, і справді слідкують? – аж пальці німіють від жаху через почуте, рука сама собою тягнеться до мобілки.

– Ага, і розмови підслуховують. Щойно чують, що йдемо кудись в «магічне місце», одразу з’являються, – киває Діяна.

І піди зрозумій, чи то глузує наді мною, чи серйозно каже.

– Ну тебе! – обурююсь.

– Ой, та годі тобі, ну що вони зроблять? – відмахується рудька. – Коштів і так тебе позбавили. Посердяться та й змиряться.

Всередині починає бурлити злість. Що вона може знати? Зі своїми-то раз на тиждень у кращому випадку говорить. Її родина з Конотопу, багатодітна. І Діяна з усіх наймолодша. То там батьки зараз насолоджуються цілком заслуженою пенсією.

– Легко казати, коли мова не про твоїх рідних, – зауважує Мора.

– Про твоїх ми взагалі нічого не знаємо, – схиляє голову на бік Діяна, дивлячись на подругу.

Я ж вкотре роздивляюсь величезні плакати Ніни, звично завертаючи до її будинку.

– Так і нема чого знати. Звичайна сім’я, – потискає плечима готка.

– Ага, тому ти так любиш чорний колір, – фиркає руда.

– Це не любов. Це стабільні стосунки, – парує Мора.

Якось ми з рудькою намагалися в неї визнати, чи насправді батьки назвали її так, чи вже сама змінила ім’я, отримуючи паспорт.

Та вона й досі не зізналася.

– Цікаво, які батьки у Арса. Думаєте, він із родини відьмаків? – питаю.

– О-о, то він-таки тобі запав у око? – легко переключається і штурхає мене у бік Діяна.

– Сподіваюсь, на мої очі він заритися не буде, – хмикаю, відкриваючи двері під’їзду, – і тим паче туди западати.

– Ах ти ж мерзота! – лунає жіночий вереск на весь поверх.

– До Ніни знову прийшли на зраду гадати? – хмикає Мора.

– Здається, карти випали не дуже, – у тон їй озивається Діяна.

І ми квапимось піднятися.

Назустріч розкриваються, ледь не злітають з петель, двері квартири. Гупають о стіну, але ні, втримується. Схоже, Орест на славу постарався, коли лагодив їх після минулої відвідувачки.

Вже навчені, ми з дівчатами розступаємось, і з дверей вилітає переляканий чолов’яга, тримаючись за кепку. Вслід йому летять балетки.

Одна прицільно в голову, і поки чоловік нахиляється від прямого влучання, друга туфелька прилітає у виставлений зад. Цей удар надає зраднику прискорення, і він поспішає повз нас по сходах.

– Я тобі, гівнюку такий, влаштую зараз кохання до скону! – вибігає жінка. Маленька, худа, у сукні.

Каштанове волосся по плечі, гарно укладене. Передні прядки мило зібрані і скріплені приколкою.

Підхоплюючи на ходу взуття, вона мчить за своєю жертвою. Очі вилискують небезпечним гнівом.

– Ох-хо-хо, доброго ранку! – весело заходить до Ніни Діяна.

Я за нею, остання Мора, зачиняє двері.

Ніна у себе в кабінеті сидить за столом, перераховує гроші.

– Що, випало одразу комбо: три мечі, вежа, перевернуті закохані? – питаю, проходячи до крісла для відвідувачів.

– Нічого, – хмикає наша ворожка. – Прийшов він учора, просить: «даю дві тисячі, щоб моїй сказала, як сильно я її люблю, тільки її і ні до кого не ходжу», – Ніна дораховує гроші, складає їх і ховає у своєму чималенькому бюсті.

– А ти що? – загораються очі у Діяни.

– А я зрадників не переношу, – морщиться Ніна, – краще вже все життя з Орестом прожити! А там і карти не потрібні, щоб його нутро побачити.

– Тож гроші взяла, але дівчині сказала правду? – руда теж сідає в крісло, подається вперед: полюбляє Нінині розкази.

Та хмикає, але одразу складає руки на столі і обводить нас аж надто суворим поглядом:

– Дівчата, нам потрібно серйозно поговорити.

– От завжди вона так, – буркочу до подруг. – Тож наче ми до неї йшли?

– Ти про шабаш? – питає в Ніни Мора, примощуючись на ручку мого крісла. – А припиниш сердитися, якщо наступного разу і тебе покличемо?

– Шабаш? – здіймаються брови ворожки вгору, потім вона струшує головою: – Дідько з ним. Про гостя нашого, заморського, треба поговорити.