12

Аса одразу підводить на мене погляд. І чому саме вона намагається мене причарувати? А ні та ж Мора, ні навіть харизматична Діяна мене так не приваблюють.

Краєм свідомості відмічаю, як починає свербіти рука. Певно сліди від опіку затягуються.

– Тому сніданку вже нічого не страшно, – меланхолійно заявляє Мора.

– Та навчусь я коли-небудь готувати, навчусь! – обурюється Діяна.

– Вчись, тільки не ціною моєї їжі, – потискає плечима готка і йде до плити.

– Нічого цікавого, просто камінець знайшла, в Карпатах, от і показувала, – усміхається Аса.

Брова очевидно живе своє життя, бо вже скептично повзе вгору:

– Просто камінець, який просто вирішила притарабанити до Києва? – так, у язика теж своє життя.

Дивно, з цією відьмою я почуваюся значно більш вільним.

Аса потискає плечима, мовляв, ні додати, ні відняти.

– Дякувати, що не чергова тваринка. Бо наші домові на чолі з Орестом забарикадували б міністерство ще так років на сто, – хмикає Мора.

– А інквізитори? – вирішую обережно розпитати.

Та питання має дуже неочікувану реакцію: дівчата завмирають і скептично на мене вирячуються.

– Хто? – на межі істеричного хохоту питає Діяна.

– Інквізитори, – намагаюсь зрозуміти, як трактувати їхню реакцію.

Я їх принизив, припускаючи, що під їхнім боком може мешкати інквізитор?

Дівчата переглядаються і дійсно починають реготати, але не злобно. Ніби я розповів якийсь жарт. Дуже дотепний, і не зрозумілий мені.

– Оце ти видав, – віддихується Аса, витираючи сльози від сміху. Та наші погляди пересікаються і вона завмирає: – Пожди, ти що, серйозно?

– Інквізитори існують? – не менш здивовано перепитує Діяна.

– Якщо є відьми, чому не бути інквізиторам? – потискаю плечима.

Рудька киває, мовляв логічно, але одразу хмуриться, дивлячись на подруг.

– Відьми, то відьми, вони існували, скільки було людство. А інквізитори – якийсь пережиток минулого, – обережно зауважує Аса, слідкуючи за моєю реакцією.

– Ага, ще спитай, де у нас ритуальні багаття для спалення відьом, – фиркає Мора.

– А є такі? – в тон їй уточнюю.

Дівчата знову хохочуть і я підсумовую, сідаючи за стійку:

– Отже, нема.

– Звичайно ні! В Україні і в часи, коли в Європі йшла люта гонитва на відьом, нікого не спалювали. Що вже казати про сучасність, – легким тоном промовляє Аса, все ще спостерігаючи за мною. І не втримується від питання: – А що, у вас ще спалюють когось?

– Ні, звичайно ні, – щось тема вже не дуже приємна зайшла. Треба переключити увагу допитливих дівчат: – Допомога зі сніданком потрібна?

– Та ні, сиди, – підхоплюється Аса, але її перебиває Мора з непроникним обличчям:

– Звичайно.

І я підводжусь: ближче до їжі, менше шансів отримати яке проносне у страву.

– Арсе, а ти не думав собі зачіску змінити? – очі Діяни так запалюються, що по спині пробігає холодок.

Озираюсь на неї і відмовляю, аби точно не захотіла більше лізти:

– У мене вже є перукар, і змінювати її найближчим часом не планую.

– Ого, як суворо! – та схоже, моя відмова тільки сильніше дівчину підбурює. Ще й хитрий погляд у бік Аси від мене не приховується. – То ти у нас зайнятий? І хто вона? Відьма, некромантка?

– Перевіряєш свою відьомську інтуїцію? – хмикаю, повертаючись до шафи з посудом, на який вказала Мора.

Поруч виникає Аса. Тримає рушник. Я дістаю тарілки і склянки з верхніх полиць, вона протирає.

Давно забуте відчуття вистрелює з надр душі. Примушуючи нутрощі завмерти і обірватися. Навіть завмираю на мить.

– Арсе? – торкається руки синьоока відьма.

Дивлюсь на неї:

– М-м?

Як же грайливо палахкотять іскорки в її очах.

– Діяна питає за відьомську інтуїцію, – усміхається дівчина і, підбираючи тарілки, несе їх до стойки.

– Є у кожної відьми, не працює на чоловіках, – звичайно все працює, навіть у звичайних жінок. Але спеціально вирішую спровокувати дівчат, аби видали побільше інформації.

Зачиняю шафу, беру апельсиновий сік і йду до них.

– Тобто? Не працює? – обурюється Діяна. Тим часом подає мені склянки, я розливаю.

Аса розставляє тарілки.

– А у тебе працює? – вертаю їй питання.

– Загалом Діяна у нас ще та вертихвістка, – протягує Аса. – Хлопці до неї так і липнуть.

– Я просто в чорному не ходжу, як деякі, – підколює Мору руда.

– Мені трусливі не потрібні, – самовпевнено заявляє готка, підходячи до нас із пательнею, на якій шкварчить яєчня.

– А лахматі, з дредами і загубленим поглядом? – вражено видихає Аса.

Підводжу на неї здивований погляд, але вона не кліпаючи дивиться на екран телевізора.

– Ще чого, – фиркає Мора, поки розкладає кожному свою порцію.

– То він нам не примарився? – вражається Діяна і кидається до пульту, робить гучніше.

– ... потерпілий стверджує, що пам’ятає лише, як вийшов з потяга на Київському Центральному вокзалі. Але як туди потрапив, згадати не може. Лікарі припускають загострення якогось психічного захворювання, можливо в результаті сильної емоційної травми, оскільки чоловік стверджує, що бачив трьох лісових дів, демона та квіт папороті. При цьому слідів жодних наркотичних засобів в його крові не виявлено. Якщо знаєте якусь інформацію про нього, зверніться за номером гарячої лінії внизу екрана, – тараторить голос ведучої новин.

Кілька секунд на весь екран зависає фотографія розгубленого чоловіка з дредами. Діяна знову зменшує звук.

– Я з ним їхала, – шепоче Аса. – Він був у сусідньому купе. Я тоді ще вибігала за тобою, – переводить погляд на мене і винувато додає: – подумала, що він обкурений.

Знову дивлюсь на телевізор, проте там вже йде якійсь інший сюжет.

– Це ж точно був він! – наче й стверджує Аса, та поглядом шукає в нас підтвердження.

– Та ні, чимало їх, з дредами, вештається, – відмахується Мора, та сама виглядає темніше від своєї чорної помади.