11

Арс

– Де я?

Стрімко сідаю в ліжку.

Ліжко?

На різкий рух голова відповідає болем. І повною тишею в пам’яті.

Оглядаюсь. Незнайома, але дуже затишна гостьова кімната в міській квартирі.

Що взагалі вчора було?

Шабаш!

От відьми, все ж споїли чимось. Хоча наче й не пили нічого такого.

М-да. Як би наші хлопці не намагалися відтворити відьомські шабаші, чисто в пізнавальних та тренувальних цілях, нічого й близько подібного до вчорашнього у них не виходило.

Наші ще й мітли з собою таскають. Добре хоч я сюди мітлу не припер, засміяли б. Цим відьмам, здається, взагалі жодні відьомські аксесуарі не потрібні.

Раптом в голові починають майоріти картинки: незнайомець з дредами, квітка папороті...

Папороті! Це взагалі можливо?!

Багато взагалі-то було цієї папороті. Аж занадто.

І вогонь, вогонь. Дивно, жодного разу не згадалася та страшна пожежа. Навпаки, цей вогонь здавався таким близьким, майже рідним. Мабуть через темно-сині очі з теплими іскрами всередині.

Відьомський сміх. Несподівано ніжний та мелодійний. Шовкова шкіра. Дотик. І ще.

Ми що, цілувалися?

Я цілувався з відьмою?!

Ні, може просто марення?

Але сміх ще й досі стоїть у вухах.

Хвилиночку... Так вони і справді сміються, за дверима.

І як після вчорашнього у них голови не болять? Точно відьми.

Куйовджу волосся, беручи себе до рук, і озираюсь вже більш усвідомлено.

Шафа, ліжко, тумбочка, на якій мій рюкзак лежить, дзеркало на підлозі, вазони з квітами. Вікно виходить на вулицю.

Підводжусь, прямую до рюкзака, мимохідь кидаючи погляд у дзеркало. Навіть і не дуже лячно виглядаю.

Перевіряю артефакти, які мені видали для поїздки. Чи не зіпсували їх відьми. Більшість з них схожі на звичайнісінькі побутові речі, але у стилі вікінгів. З рунами, символами та запечатаною чистою магією.

Але є і рідкісні, надзвичайно потужні. Як ікло ярчука, котре чомусь на одну синьооку відьму не спрацювало.

Хм, усе на місці, артефакти виглядають не те що не зіпсованими, навпаки, сили від них відчувається ще більше. Отже, відьми навіть не намагалися їх торкнутися.

Так. Спочатку умитися. А ще краще – душ! Потім – робота. Щось у мене занадто приємні спогади з цього клятого шабашу. А це погано. Може завадити справі. Небезпечно симпатизувати відьмам. Вони надто підступні створіння.

Рюкзака залишаю – якщо нічого не забрали, поки я спав, то й зараз навряд чи полізуть. Тільки мобілку захоплюю, на ходу дивлячись, чи ніхто не дзвонив.

Та щойно відчиняю двері, одразу ж наштовхуюсь на темно-сині очі. З яскравими іскорками всередині.

Відьма приворотна. Губи так і тягнуться в посмішку!

– Ой! – вигукує дівчина, усміхається яскраво: – Ранку! Ти якраз вчасно, сніданок майже готовий.

З кухні дійсно долинають смачні запахи. Щось шкварчить на сковорідці, щось печеться, і ще свіжість салату.

Аса дивиться на мене, а я все намагаюсь збагнути, чи справді ми цілувалися, чи мені просто щось наснилося? Які ж в неї губи привабливі...

– Арсе? – кличе синьоочка.

– Ранку, – хитаю головою, повертаючи себе на землю. Щоправда голос звучить хриплувато. – Мені б спочатку у ванну.

– Ванна, – загальмовано відлунює мої слова відьма і одразу підхоплюється: – Так, ванна, точно. Там, – вказує в кінець коридору, звідки сама щойно йшла.

І робить крок убік, пропускаючи мене. От тільки і я туди крокую.

Ніяково усміхаючись одне одному, робимо крок в інший бік. І ще раз. Поки я не витримую і не підіймаю її за талію. Аса знову зойкає. Я ж розвертаюсь на сто вісімдесят і опускаю її на підлогу:

– Так буде швидше.

Долоні аж поколює від відчуття стрункої дівочої талії. Забираю руки, бо так і хочеться перевірити, чи настільки її вуста смачні, як мені оце з самого ранку мариться.

Дівчина сміється:

– Не затримуйся, а то все з’їмо, – відходить в інший бік коридору. Наостанок додає: – Чисті рушники і нові щітки в шафі.

Ого, а ванна кімната в них чималенька! Вінтажний стиль, виті ніжки та темні меблі, навіть кілька рослинок є.

Відьми. Єдиний у них плюс – люблять рослини. І тварин.

Дивлюся на своє відображення у дзеркалі. Здається, воно з мене глузує. Мовляв, уже і плюси у відьмах бачиш, що далі?

До речі, є те, чого я не бачу.  У кожної поважаючої себе відьми має бути фамільяр. Де фамільяри цих трьох? Тобто чотирьох.

Гаразд. З усім по черзі розбираюсь і швидше вертаюсь додому.

Та не встигаю стягнути сорочку, як мобілка пілікає відеовикликом.

Дивлюся. Мій куратор. Чого б це?

Не відповісти не можу. Навряд чи дівчата знають іспанську, та про всяк випадок включаю воду. І лише тоді натискаю іконку.

Куратор оглядає мене з дивним виразом – хоча моя камера нічого особливого не відображає. Спеціально дивлюся.

– Чим це ти там зайнятий? – питає підозріло.

– Душ збираюся прийняти, – кажу. – Щось сталося?

– Це ти мені розкажи, – промовляє з натиском.

– Працюю, – відповідаю стисло.

Куратор оглядає мене цупким поглядом, та я давно вже навчився не видавати власних почуттів. Посміхаюся злегка: дуже зручно, коли тебе вважають м’яким.

– Повня, – нагадує куратор. І питає напряму: – Ти був на шабаші?

– Мені ж потрібно увійти в довіру до відьом, – потискаю плечима.

– Сподіваюся, ти не черпав відьомську магію? – його погляд все важчий.

– Звісно, що ні, – відповідаю впевнено.

Хотілось би мені бути таким впевненим насправді! Бо взагалі не пам’ятаю, як той шабаш закінчився і як ми додому дісталися. До відьомського, між іншим, дому!

– Це надто небезпечно для нас, – нагадує куратор. – І для тебе, Арсене, – додає.

Це він про що? Все дивиться, наче намагається щось крізь камеру побачити. Чомусь згадується, як дівчата вчора теж вдивлялися, ніби хотіли щось на мені видивитись.