10

– Іскри, – лунає голос Мори десь на межі свідомості.

– Що? – хрипко питає Арс.

– Іскри! – захоплено повторює Діяна. – Вони всюди! Це твій чарівний вогонь таке робить?

Арс вмить виходить із дивного трансу і цупким, зосередженим поглядом обдивляється довкола.

– Яка краса! – підхоплююсь з його колін, теж оглядаючись.

Дівчата вже на ногах, намагаються розгледіти маленькі рисочки, які неквапливо мерехтять в повітрі. Вилискують різними відтінками помаранчевого.

– І як тут не вірити у магію! – виривається від самісінького серця.

Вони ж парять усюди.

Відьмак кидає на мене дивний погляд, і знову зосереджено оглядає поляну.

– Що? – питаю.

– Так не має бути, – протягує напружено, хмурячись.

– Ми зараз підпалимо всю гору? – теж зводжу брови, підсвідомо копіюючи його жест.

– Цій горі навряд чи бодай щось страшне, – хмикає він, його обличчя нарешті розгладжується. Та на іскорки все ще пильно дивиться.

– Ні? Чому? – питаю.

Наші погляди знову перетинаються. І на поляні ніби стає в рази світліше, і тепліше.

На фоні чую веселий сміх подружок.

Озираюсь до них, вони все так само із захватом розглядають і намагаються зловити іскринки.

– Магія, – із захопленням шепочу.

– Вперше таке бачиш? – теж пошепки питає Арс на вушко, підходячи ззаду.

Сіпаюся від несподіванки і розвертаюсь до чоловіка.

Сміх на галявині посилюється, здається, лунає дивний наспів. Дзвіночки, шелест трави, вітерець і стукіт гілок – все зливається в єдину мелодію лісу.

І настільки добре на душі стає, легко, енергія переповнює. А ще ці відьмачі очі. Так і приворожують!

– А я думала, це тільки відьми приворотами займаються, – хіхікаю.

– Хіба ні? – смикає бровою Арс.

– Ні, – впевнено заявляю.

Так і хочеться додати: «не з такими очима», та навіть магія, яка витає у повітрі, не примушує мене це проговорити.

– Агов, відьми та відьмаки! – перериває Діяна, намагаючись прорватися крізь галас лісу.

– Та живі створіння довкола! – вигукує Мора, незвично бачити її настільки радісну.

– Новий тост? – підходжу до них.

– Здається, Асі вже досить, – обережно зауважує Арс.

– Чого це? – обурюється за мене рудька. – Ми ж іще навіть не починали.

– Скільки турботи, – муркоче Мора. – І мені б зараз турботливого молодика знайти.

– Якщо кому і досить, то це їй, – показую на подругу. – Ніколи її такою усміхненою не бачила.

– Ага, завтра кріпатура на щоках буде, – хіхікає Діяна, пригортаючись до мого плеча.

Я теж заливаюся сміхом.

Арс проводжає нас невимовним поглядом, та свої думки залишає при собі.

– І нічого не буде. П’ємо за, – чорні очі подруги оглядають нашу компанію, поляну довкола, іскринки в повітрі, – за кохання!

А потім вона робить немислиме: виливає залишок «зілля» з пляшки у землю.

– Ти чого?! – зависає з піднесеною склянкою до рота Діяна.

Я ж озираюсь і смикаю Арса за руку:

– Дивись-дивись! Квіти.

– Що? – оглядається Діяна. І ошелешено завмирає.

Довкола поляни розростаються нові й нові величезні квітки, які ніби випромінюють тепло.

– Та це ж... – бурмоче Діяна.

– У нас тут ніби власне сонце світить, – захоплено шепочу.

– Кохання, – вдоволено проголошує Мора, оглядаючи квітки з гордістю, ніби на власних дітей дивиться.

– Де? – озирається Діяна.

– Мабуть оно, з-за кущів визирає, – шоковано бормочу я, показуючи на якогось чоловіка у тих самих кущах.

Він теж заворожено озирається, і здається зовсім нас не помічає.

Арс робить крок уперед, як наш єдиний захисник. Придивляється пильно до незнайомця:

– То от про що ви казали, називаючи Мору каркушою? – на противагу чіткім та зібраним рухам, весело хмикає.

Втім, патлатий чолов’яга з дредами зовсім не викликає почуття небезпеки. І щось знайоме в ньому майорить. Та голова взагалі обертом йде.

– Десь я його вже бачила, – нахмурююсь.

Цілковита правда! Пригадати б ще, де саме.

– Колишній? – здіймає брову Арс, а в очах щось таке вилискує...

– Свят-свят, – відхрещуюсь, очі відьмака стають ще більшими. – Хіба що майбутній, – хмикаю. – Зважаючи на Морині здібності.

Арс окидає претендента пильним поглядом, але той заворожено схиляється над яскравою квіткою.

Та це ж папороть! Невже дійсно розквітла папороть? Чи я заснула і мені все мариться?

Кліпаю кілька разів, навіть намагаюся непомітно себе вщипнути. Поки наш відьмак з цікавістю розглядає Мору. Ніби щось зважує.

Подруга вчуває, переводить погляд на нього:

– Тепер твоя черга, – усміхається, от тільки від чорної помади, чорної підводки, чорних очей та волосся, оскал виглядає вельми погрожуючим.

– В сенсі? – обережно уточнює Арс.

– Що, злякався? – голос Мори стає глибшим, немов заповнює всю галявину. Навіть невідомий із дредами завмирає, прислуховуючись.

Арс смикає рукою, ніби йому її обпекло. Та наче іскорок довкола ніде нема, і багаття не дістає.

– Тепер ти лякаєш мене, – протягую.

Кидаю погляд на Арса, на його руку. Здається, там щось проявляється, якийсь візерунок, спалахує і щезає.

Та сама мітка? Чи дещо інше? Наче на лобі геть інакше виглядала, але роздивитися не встигаю. Нічого не розумію!

– Може, його варто запросити до столу? – озирається на невідомого з кущів Діяна. – Моро, а ти взагалі кому любов закликала?

– Я тільки передаю слова вітра, – потискає плечима справжнісінька відьма. Заплющує очі, закидає голову. – Чуєте? Шепоче.

Арс на перший погляд розслаблений, та я відчуваю, який він підібраний. Невідомий чоловік навпаки шокований, вирячується на нашу компанію. Вагається: чи то тікати, чи підійти до нас.

Ми з Діяною переглядаємося, і теж намагаємося дослухатися до того самого вітру, та нічого не чуємо. В Мори хоч іноді хоч щось виходило, на відміну від нас.