9

– Ти як? – зазирає занепокоєно.

Як-як! Надто близько. Надто гаряче. Дивний якийсь той сік був, з розуму зводить. Чи це відьмачі дотики та очі?

Чи дівчата, які й подихи затамували?

Та наш відьмак поводить себе на диво шляхетно, хоча інший на його місці вже давно втік би! Бо це ми, мало того, що відьми не дуже вправні – скоріше зовсім не вправні і на магії геть не знаємося! Так ще й влаштували тут цирк на дроті!

– Все гаразд, – відповідаю, ох, якось хрипко виходить.

Кидаю гнівний погляд на подруг, і ледь у розпачі не стогну.

Діяна схилилася, ще трохи і поцілує чи то мене, чи Арса. Гаразд, можливо, я трохи перебільшую. Але тільки трошки!

Мора теж підійшла ближче, чи то коліна розминає після довгого сидіння навприсядки біля вогнища, чи то теж до нас заглядає.

– Дівчата? – Арс зиркає на них, в очах на мить спалахує щось дивне, незрозуміле. Наче готовий ледь що відбиватися від нас.

Та ці дві відьми все ще пильно спостерігають за його чолом.

Ні, не схоже, що він знає про свою мітку, бо давно вже розкусив би наші маніпуляції.

Втім, мене на руках тримає, ну і я не встаю. Раптом таки щось побачу. Бо буде ніяково, якщо та мітка взагалі мені примарилася спросоння! Чому більше не з’являється?

– А ти звідки? – вирішую відвести увагу від подруг.

– А? – не це питання відьмак очікував почути.

– Орест казав, делегація з Європи, – пригадую. – А ще в тебе акцент.

– А, – потім хмуриться: – Хіба?

Потискаю плечима.

Мені здається, чи він уникає відповіді?

– До речі, а в делегації ти один? – додаю.

– Бачите ще когось? – підіймає брову Арс.

Гаразд, потім в Ніни спитаємо. Вона вже у Ореста дізнається точно.

– Що ще ти можеш чаклувати? – схиляє голову на бік Мора, мабуть, дійшовши того ж висновку.

Бо відьомські витівки так не відлякують чоловіків, як незручні питання.

Мора вже сіла на край покривала. Діянка ніби продукти розкладає, а сама так і косить на нас.

– Ще? – повторює Арс.

Здається, ми геть збили його з пантелику. Хоча навряд чи більше, ніж він нас! Бо так, дізнатись про міністерство, побачити усіх тих домових – було наче диво, але ж про магію ми тільки в старовинних трактатах й читали.

Тобто ніби й доторкнулися до цього дива, та самим нічогісінько не вдавалося. Ні-ні та й закрадалася думка, а що раптом все це якась маячня? І насправді ніякої магії не існує.

А тут – він. Справжній чаклун!

І ще й на нас так дивиться, ніби це ми маємо чаклувати. Ніби по всьому світу так і роблять!

Але ж навпаки, по всьому світу всі впевнені, що магії не існує!

– Ага, – Діянка теж дивиться на нього, ніби боїться, що він нам просто мариться.

І я також не можу очей відвести. Серце калатає, бо все, у що я вірила, всупереч логіці й здоровому глузду, всупереч всьому, що бачила довкола, раптом виявляється справжнім.

І уособлюється в цьому дивному чаклуні, на колінах якого я зненацька опинилась.

І вже точно не злізу з них, щоб п’ятами не накивав!

Ще вирішить, ніби ми самозванки якісь.

Тож сиджу, дивлюсь на нього, бажаючи вщипнути себе. Упевнитися, що це все насправді!

І він дивиться прямісінько в очі. Та що думає – ніяк не розгадаю. Це з виду він наче м’який та шляхетний, але в глибині щось таке відчувається...

Відьмак. Сильний.

І той крик, який мені примарився. Діти якісь.

Лячний і моторошний.

І ще тінь, яка мені в купе примарилася. Чи не примарилася?

Щось із ним геть непросто.

І взагалі, мені в стегно впирається дещо тверде... мабуть, те ікло, яким він розмахував. Може, запитати? Або спробувати якось намацати? Або...

Мої плани перериває голос Мори, у її звичайній меланхолічній манері:

– Треба випити.

– Ще кровушки? – хмикає Арс, торкаючись моєї руки.

Ніби почуяв, що я націлилася на його ікло. В сенсі, не його, а те, яке в кармані. І натякає, мовляв, я в курсі.

– Так! П’ємо, – погоджується рудька і знову вирячюється на Арса: – Дістанеш пляшку? Магією.

– Руки трохи зайняті, – всміхається той. Ще й долоню на моїй талії стискає!

І як ось це зрозуміти? Закушую губу, аби не зніяковіти. Нагадую собі, що все це для порятунку людини!

– Поважна причина, – киває Діяна, втім, не відводячи погляду.

Мовляв, може, все ж пляшка буде поважніше?

Губи Арса посміхаються, загадково і до біса звабливо. І в погляді ніяк не розібратися, і що за думки в голові, навіть припустити не виходить. Якась суцільна непроникна конструкція!

– Мабуть, ми тобі сходимо на маніячок, – посміхаюся. – Певно, з боку саме так все це і виглядає, але...

– Але? – повторює чоловік, іронічно задираючи брови.

– Ми вперше бачимо відьмака, – чесно зізнаюсь.

– І-і? – спонукає продовжувати Арс.

– Хочемо забрати його у своє лігво, аби дослідити, – з непробиваним виразом обличчя видає Мора, дістаючи пляшку з корзини. Починає її відкорковувати.

Арс тихенько фиркає, типу, «ага, відьмаки так легко і даються».

– Не досвідченні, – киває рудька, подаючи подрузі стаканчики.

Мора розливає, незворушно й педантично рівномірно, тільки їй так вдається. І наповнені через Діяну передає нам.

– То-ож, за першу зустріч! – промовляє Мора, і ми чокаємося.

Відьмак очевидно вагається, чи пити.