8

На екрані висвітлюється «Ма-Ма» і червоне сердечко.

– Уф, – видихаю. – Вона ніби відчуває, коли ми замислюємо щось магічне.

– Мені інколи здається, що тієї магії в твоїх батьків більше, аніж у нас, – протягує Мора, пропалюючи мій телефон своїм темним поглядом.

Угу, якби ж то. Вони й чути не хочуть за ту магію!

– Невже досі не схвалюють нашу роботу? – співчутливо промовляє Діяна, теж дивлячись на мобілку, яка так і б’ється в епілепсії.

– Куди там. Вважають, мене затягнули в секту, – я теж дивлюся на свою руку, де витанцьовує смартфон.

– Угу, секта на чолі з домовими, – хіхікає Діянка.

Якщо чесно, взагалі не знаю, як сказати батькам, що працюю в міністерстві магії. Яке тільки-но розпечатали. Вони такі непробивні, що жодного домового не побачать!

– То може візьми вже слухавку? – озивається моя темна подруга. – Поки вони заяву в поліцію про викрадення не подали.

– Угу, – проводжу пальцем по екрану. – Алло!

– Доцю! – чую радісний голос мами. І знов недобре передчуття стискає зсередини. – Як ти? – в цей момент зв’язок починає псуватися, – ми думаємо, пш-ш, вдома, пш-ш.

Сильний писк примушує мене відсунути слухавку від вуха.

– Знову? – кривиться Мора. – Нам би якийсь короткий курс по поводженню із технікою.

– Угу, якби ще такі писали в часи, коли наше міністерство працювало, – хмикаю, намагаючись воскресити телефон. Тобто хаотично тицяю в екран, блокую-розблоковую, раптом що спрацює. – А то найбільшою технікою тоді була техніка голого польоту.

– Голого польоту, чи польоту голяком? Я б і те і те вивчила, – хіхікає Діяна. От вже хто хоч і пухленька, але геть свого тіла не соромиться. – Тим паче, що нас там відьмаки чекають.

– Тільки один, – педантично поправляє Мора. – І то не факт, що не готує план втечі.

Я ж борюся зі смартфоном, зціпивши зуби. Киваю дівчатам, аби виходили. Ми і так вже зі зборами забарилися. Ще й справді втече.

Ті складають усі пакети в спеціальну корзинку для пікніків і йдуть до виходу.

– Алло! Ма? Ма! – нарешті зв’язок відновлюється.

– Так-так, доню, – задоволено муркоче мама. – Не буду тебе більше затримувати, бувай, – і кладе слухавку.

Як завжди, в неї жодних перешкод зі зв’язком! А як я кажу, що недочула – ображається.

– Сподіваюся, у вас із татом все гаразд, – бормочу.

Не покидає відчуття, що я не почула чогось справді важливого! Та передзвонювати собі дорожче. Тож намагаюся викинути погані передчуття з голови і з посмішкою наздоганяю подруг.

Арс

Так, зібрані дані своїм передати встиг. Де мене шукати в разі чого, теж.

Сподіваюсь, відьми нічого не запідозрили. З них станеться готувати план помсти. Холодний і кровожерливий.

Прямуючи вуличками столиці до вказаного місця, Лисої гори, перебираю в голові все, що коли-небудь чув і читав про відьом. Особливо місцевих, адже Київ завжди вважався центром містичної сили.

Сьогодні ще й повня. І як я міг впустити цю важливу деталь. За всім цим абсурдом геть вилетіло з голови. Отже, відьми точно щось замислили.

Можливо саме через повню всі заклинання сьогодні дають збій? Все ж в цей час у відьом найбільше сили.

Зупиняюсь перед типовою панелькою і десь на загривку свідомості починають майоріти спогади. Ніби з минулого життя. Того, в яке ще не увійшла одна триклята відьма.

Струшую головою, зараз не час піддаватися ностальгії. Треба пережити шабаш.

У Європі їх вже давно ніхто не проводить, а якщо і роблять, то тихі. Аби інквізиція не помітила.

Ці ж дівчата, судячи з усього, вирішили повернутися до часів Середньовіччя. Коли відьми влаштовували найбільші буйства і нікого не боялися.

Можливо, мені і на руку, що вони сприймають мене за відьмака.

Бр-р, навіть думати про себе таке гидко. Втім, робота є робота. Ніхто не казав, що буде легко. Та на мене чекають вдома.

Гора виявляється зовсім не лисою. Цілком собі волохатою, тобто в деревах. І я вже чую веселий сміх, який відлунням гуляє вздовж стежини.

Дістатися ритуального вогнища виявляється не складно. Тут тобі і ідоли-статуетки у повний зріст, і відьмине коло – власне те, через що гори і прозвали лисими. Випалена земля у формі ідеального кола в давнину свідчила про використання відьмами нечистої сили у своїх ритуалах.

І звичайно папороть. Куди ж без неї. Хоч не цвіте, вже тішить.

Місце під вогнище викладено камінням. Над ним як раз пихтить Мора, – і чому не начаклує? – поки Діяна з синьоокою розкладають поляну.

Остання, ніби відчувши мою появу, зазирає своїми темно-синіми очиськами у самісіньку душу.

І такий погляд у неї теплий, ніжний. Можливо через ці дивні іскорки, які те й роблять, що мерехтять.

Мимоволі закрадається питання: відьми стають поганими після того, як пробуджують свою силу, відчувають її на смак, чи вони одразу такими народжуються і тому можуть отримати доступ до сили?

Риторичне питання.

– Ваша кров, пане відьмаче, – протягує мені келих Діяна, яскраво усміхаючись.

– Кров? – я все ще відмовляюся вірити, що синьоочка справді така кровожерлива. Он як спокійно взяла другу склянку і надпиває. Кидає на мене хитрі погляди з-під приспущених повік.

Можливо, її використовують? Наклали яке заклинання примусу, чи приворот. Хтозна, на що здатні відьми.

– Ага, фірмова! Для тебе взяли найкращу, – а скалитися руда не припиняє ні на мить.

Беру простягнутий стакан. Принюхуюсь.

– І чия це кров? – моя брова злітає вгору.

– О-о, не хвилюйся, добута була у найгірший спосіб. Спершу з мільйонів невинних життів зняли шкірку, – Мора дивиться мені в очі, темний погляд додає історії моторошності: – а потім по черзі чавили на очах у рідних.

– Витягуючи нутрощі, – киває Діяна.

Асине тихе хіхікання переростає у повноцінне хихотіння. Не втримуюсь і собі усміхаюсь.

Відьми, що з них взяти.