6

Арс

– Оресте! – одразу гаркає найстарша відьма.

Ніхто не відгукується. Вона озирається і грізно видає:

– Бісів пройдисвіт! Змився.

– Він у вас за міністра? – намагаюся стримувати здивування в голосі. Та не певен, наскільки добре виходить.

Угу, і ярчука знайшли випадково. Нечисть. На перехресті. Мерз. Ліпшої байки вигадати не могли?

– Тимчасово виконуючий обов’язки, – старша відьма дивиться у бік коридору. – А якщо зараз не з’явиться, то буде тимчасово відлупцьований віником! – вона навмисне підвищує голос.

Але ніхто так і не з’являється.

Жінка важко зітхає:

– Пішла шукати.

«Чому вона його просто не викличе?» – питання крутиться у мене в думках, мов стара платівка.

Погляд захоплює дірку у стелі, яку зараз активно латають маленькі домові. Ні, все ж тут в них явно щось не те коїться. Зрозуміти б, що, і наскільки небезпечне.

– З вас ще чотири тисячі, – прямісінько перед моїм носом з’являється годованець.

– Чаку! – обурюється синьоока.

– За що? – дивлюся на нечисть поглядом «слово і приб’ю».

– Колона, – майже не тушується годованець, тільки хвіст боязко смикається.

– Яка колона? – єхидно усміхаюся.

– Та, яку ти зруйнував, – задирає підборіддя чорт.

– Нічого не доведеш, – хмикаю.

У нього нижня щелепа відпадає. Втім, як і у дівчат.

– Оце ти його круто, мужик! – видає руда.

– То годувати треба, щоб не діставав так, – не втримуюсь від коментаря.

– Так він не їсть нічого, – нахиляється до годованця Мора. Той одразу хвоста до себе притискає і стає таким маленьким. – Що тобі треба, зелений?

– Я вже сотні разів казав! Душа, – відводить той погляд.

– Невже він серйозно? – здогадується синьоока.

– А ви хіба не знали? – дивуюсь.

– Ні, думали, він як і завжди нерви нам робить, – вражено протягує руда.

– І де нам йому душу взяти? – цікавиться у мене Мора. Ну й темні в неї очі. Бр-р. І погляд більш важкий, аніж у синьоокої.

– Взагалі-то господар віддає свою, в обмін на мої послуги, – задирає носа годованець.

Не втримуюсь і потираю скроні пальцями.

– І хто твій господар зараз? – напружується Мора. Схоже, вона з цих трьох найрозумніша.

Руда надто активна, енергія з неї так і пре. Мабуть весь час у неприємності встряє.

А от синьоока. Дивна. Її я не розумію. Але волосся у неї гарне, темно-русе, зсередини пофарбоване у біле.

Прокляття! Знову я на неї задивляюся. Точно якесь закляття встигла накласти.

– Не знаю, – зізнається нечисть.

– І що нам робити? Неможна ж його в такому стані залишати! – дивиться, чомусь на мене, синьоока.

Відьма!

– Ваші емоції теж годяться, але якщо перегодуєте негативом, перетвориться на злого чорта. Злидня, блуда чи взагалі щезуна, – дивлюся на годованця і задумуюсь, чому він досі не перетворився на злу нечисть.

А от дівчата вилуплюють на мене свої здоровенні очі.

– Що? – обережно питаю.

– Звучить грізно, – тихо шепоче синьоока.

Та бути того не може!

– Ви що, гадки не маєте, про кого я кажу? – не вірю власним очам і вухам!

Вони одночасно мотають головами з переляканими очиськами.

– Як таке взагалі можливо? – риторичне питання. Бо відповідь: ніяк. Мене навіщось водять за ніс. Або ж вони дійсно настільки недалекі.

– Отже, треба оточити його любов’ю, – стукає кулачком по долоні руда. І перша кидається до нечисті, міцно стискає в обіймах та голосно чмокає в щічку. Там навіть слід від блиску залишається.

– Ну як? Легше стало? – питає у годованця, відсуваючись.

А бідолаха ледь на ногах стоїть. Очі в різні боки крутяться. От-от гляди й впаде.

Немов у трансі від робить круговий жест рукою, дістає з повітря листочок і простягає мені.

– Що це? – з побоюванням беру його.

Та нечисть в трансі розвертається з блаженною усмішкою, і ледь переставляючи ноги крокує кудись в коридор.

Аса

– Діяно, ти нам так всю нечисть зламаєш, – вражено шепочу, проводжаючи поглядом нашого домового-вампіра.

– Я краще промовчу, – хмикає Мора.

– Мовчи! – одночасно вигукуємо ми з Діяною.

– Що він тобі дав? – переводить тему остання, звертаючись до нашого гостя.

– Схоже на адресу будинка, – роздивляється папірець чоловік, і подруга одразу зазирає йому через плече:

– Ого! Тобі виділили цілий будинок! – хмуриться, щось пригадуючи. – Ще й у центрі міста.

– Діяно, – поглядом намагаюсь остудити рудьку.

Ніби відьмака чим помазано, геть глузд втратила і язик на волю відпустила.

– Двадцять два роки вже Діяна! – озивається та і знову мило звертається до гостя. – А ви до нас надовго?

– А що? – чоловік, схоже, вже зовсім нічого доброго від неї не очікує.

– Каблучки нема, – а Діяна ніби взагалі мене не чує! Ще б носочком землю поколупала для повного образу чистої невинності.

– Без каблучки до вас заходити неможна? – іронічно хмикає відьмак.

Схоже, він знає толк, як приборкувати норовливих.

– Навпаки! Уходити без неї, – яскраво усміхається Діяна, ох, обличчя відьмака на цих словах треба бачити! Можливо, тільки через це ми з Морою їй нічого не кажемо. – Тому йдете з нами!

– Куди? – дивуюсь я, що вона вже замислила.

– Зараз налякаєш нашого гостя, що він диви і все забудеться, – фиркає Мора, за що одразу отримує від мене й Діяни застереження поглядом.

Сказати, щоб дулю скрутив, чи не варто нашими доісторичними методами ще більше залякувати? Певно у нього своїх трюків, справжніх, магічних повно у запасі.

Але про всяк випадок скручу я за нього.

– Поки Ніна там зайнята з Орестом, все ж влаштуємо шабаш, – гордо заявляє Діяна.

Ми з Морою переглядаємося. У подруги явно є якісь сумніви. А я раптово пригадую: повня!