5

Дістаю п’ятикутний хризопраз ідеальної форми:

– У тій скелі, до якої привела стара мапа. При чому навкруги такої породи не було.

Ніна бере ймовірний артефакт в долоні, прикриває очі, ніби намагається щось почути.

Якийсь час так сидить, потім ще оглядає його з усіх боків.

– В ньому точно щось є, – погоджується. – Але й чогось бракує. Щось має його чи то наповнити, чи то відкрити. Не можу зрозуміти. Поки що сховаємо, про всяк випадок. Сподіваюся, ваш відьмак не за ним полює.

– То вердикту не буде? – не вгамовується Діяна.

Ворожка на мить замислюється:

– Мій вердикт, що треба вирушати за відповідями.

– В міністерство? – уточнюю.

– А ти знаєш, де ще їх можна знайти? – іронізує Ніна.

– Я б не сказала, що в міністерстві тих відповідей шибко багато. Домові тільки й знають, що байки травити, – вставляє п’ять копійок Мора.

Ніна встає, не звертаючи на неї уваги, і йде у куток до віника:

– Хтось пам’ятає, що там Орест про його виклик казав?

– Підмести три кути і в четвертий дмухнути? – пропоную, дивуючись обраному знаряддю.

– Віник мені для виховних цілей, – відмахується Ніна тим самим віником, і ми з дівчатами зіщулюємося, про всяк випадок.

– Він завжди сам з’являвся, – пригадує Мора.

Дійсно, наш домовик – ну дуже норовливий.

– А всі спроби потрапити до міністерства без нього не спрацьовували, – зітхає Діяна.

– Ще питання, чи ви хотіли потрапити до міністерства, чи знищити його, – відгукується Ніна, виходячи з кімнати. – Влаштовану вами пожежу минулого разу два дні загашували.

– Це була випадковість, – надувається Діяна.

Повертається ворожка за кілька митей з маленькою тарілочкою у руках. Несе обережно, всередині видно молоко. Ставить на столі.

– І що тепер? – озвучую я питання всіх.

– Це ще жодного разу не спрацювало, – протягує Діяна.

– Просто віника не треба було брати, він його бачить, от і не з’являється, – з розумним видом киває Мора.

– Зараз ти його не побачиш, а відчуєш! – шипить Ніна.

Кілька митей ми мовчки дивимося на цю тарілочку з молоком.

– Може надто маленьке блюдце? – припускаю.

– Без червоної доріжки і хліба з сіллю, – фиркає Мора.

– Ми однозначно точно щось упускаємо! – стукає пальцями по столу Ніна.

– Може Орест сам все наплутав? Вони ж майже століття в сплячці були через цих червоних з серпом, – зітхає Діяна, от хто не вміє сидіти без діла надто довго.

– Та просто ж раніше піч була, серце дому. От на піч поставиш молочко, покличеш домового, він і допоможе. А зараз що? – заступаюсь я за Ореста.

– Аська права, він може й говорун ще той, але точно не брехун, – погоджується Ніна.

– Вай-фай роутер? – з сяючими очима пропонує Діяна.

– Що роутер? – зиркає на неї Ніна.

– Нове серце дому? Раніше без печі ніяк, зараз без вай-фаю, – пояснює рудька. – Хочеш їсти? Інтернет і доставка. Холодно? До обігрівача підключився і запустив.

– Чи я з нею надто довго спілкуюсь, чи у цьому дійсно є сенс? – хмикає Мора.

Ніна втомлено плюхається у крісло.

– Ми ж не будемо просто чекати, коли він за нас згадає? – стурбовано цікавлюсь у неї.

– Так, ми ж відьми! Ми маємо самі ефектно з’являтися, – з готовністю киває Діяна.

– Угу, відьми, які не в змозі навіть домового викликати, – буркає Ніна, обводячи поглядом наші палаючі ентузіазмом обличчя.

Саме тому нам вкрай потрібен той відьмак! Бо у нас знань не вистачає, а в нього абсолютно точно вони є. І не абиякі!

– Так, дівчата, зосередились, – Ніна налаштована войовничо. – Споминайте свої відчуття, коли проходили у міністерство. Орест нас крізь оцю стіну водив.

Згуртовуємось біля стіни, до речі, роутер теж на ній закріплений. Починаємо налаштовуватися.

Мора прикриває очі, темне волосся розлітається – вона найсильніша з нас. Якось дурну одногрупницю послала – та й ногу наступного дня зламала.

Діянка теж свою нестримну енергію концентрує між долонями, намагається нащупати прохід.

Тільки мені чомусь згадуються зовсім не ті відчуття. А майже червоні очі, дивна лячна тінь у купе. Дотик, голос і мітка.

Невже у такого сильного відьмака справді стоїть мітка смерті?

Останні думки тонуть у грохоті, з яким ми кудись провалюємося.

Арс

Дівчата сильно кашляють, підводяться на ноги, озираючись.

– Хоча б цього разу без пожежі, – відкашлюється жінка.

– Зате у нас вийшло! – радісно вигукує надто синьоока відьма.

Справжня відьма. Так і притягує погляд, відірватися неможливо. Ще й ця струнка статура. Ніжна шкіра, тонка, точно синьоока якась аристократка. Старий рід має щонайменше.

– І хто оце все прибирати буде? – бубнить чоловічий голос.

Зі стіни виходить домовий. Мені до пупка десь, з лахматою шевелюрою та величезними брунатними очима. Зате у костюмчику з жилеткою, та зі складеним до нагрудної кишені моноклем. І неймовірно рівною осанкою, ніби дворецький королівського двору.

– Точно не ти, Оресте, – фиркає жінка.

– Оресте, ти не повіриш! – отряхується руда дівчина. – Ми таке бачили!

Внутрішнє чуття підказує: зараз розмова піде про мене. Просуваюсь, поки пилюка остаточно не осіла, до найближчої колони.

– Діру в стіні, яку мені залишили? А потім це на баланс заносити, і списувати. Ви хоча б знаєте, у скільки це обійдеться? – розпаляється нечисть, схожа на охоронця дома.

В житті не бачив, щоб хатні духи так дозволяли собі з людьми балакати. Вони ж навпаки, завжди прислужують, допомагають.

– Та годі тобі, домові все зараз швидко підлатають, – відмахується готка, зістрибуючи на підлогу.

– Домовим взагалі-то теж треба за роботу платити! – не здається Орест.

– Пф! Єдине, за що ми платимо, – це за твої повчальні лекції на дві години, – фиркає мій годованець. Тобто не мій, але той, з котрим я розмовляв.