4

Аса

Йду зла і не знаю, від чого більше: що відьмак втік, залишивши без відповідей, чи через те, наскільки кортить побачити його знову? І що тепер?

Як ми могли його впустити? Ще й втрьох! Ще й такого мужика. Тобто, відьмака, котрий на магії знається. Більше він мені ні для чого не потрібен. Хіба ще про мітку його дізнатися.

– Як її ще ніхто не пограбував, з такими-то вказівками, – буркає Мора, роздивляючись черговий плакат з написом «Ворожка Ніна» і яскравою стрілочкою, яка вказує на під’їзд.

– Тш-ш! – одразу скручує дулю Діяна. – Не з твоїми талантами таке врочити!

Я теж про всяк випадок тричі плюю через ліве плече. Хтозна, який із забобонів дійсно працює.

– Та тут і магії не треба, – буркоче Мора. – Такі маяки для злодіїв.

Ми з Діянкою обмінюємося поглядами, але нічого не кажемо.

Плакати, може, й ризиковані, зате працюють. Клієнтів у нашої Ніни – хоч відрами носи. Бо вона справжня ворожка, не якась там шарлатанка. І карти в неї кажуть правду, і зілля діють. І саме вона примудрилася закликати домового, з якого, власне, і почалося наше знайомство з місцевою нечистю.

Хто б мені ще хоч рік тому сказав, що ця начисть таки існує! Що я зможу не тільки побачити її, а й спілкуватимусь доволі частенько!

Що потраплю в міністерство магії. Яке, до речі, саме ми майже випадково і розпечатали.

А тепер працюємо там. Типу стажери. Типу агентки. Ніхто до пуття не пояснив.

І магію самі вчимо. Бо всі інші відьми та чаклуни – наче в воду канули. Нас четверо. Я, Діяна та Мора. І Ніна, наша наставниця.

Одногрупники нас взагалі за божевільних мають, але щось таки виходить. Трохи зілля, трохи привороту, трохи... ну, експериментів.

А сьогодні – цей хлопець у купе. З ним щось не так. Дуже не так.

Злітаємо по сходах наверх, рука вже тягнеться до дзвінка, коли з квартири лунає:

– Відчинено!

– І як вона кожен раз знає, коли ми підійшли? – Діяна штовхає двері.

– Ніно! Ніно! – одразу кличу я, пробігаючи вперед.

– Таке сталося! – миттєво підхоплює Діяна.

Десь позаду наздоганяє Мора.

– Ти ж ще навіть повернутися не встигла, – зітхає Ніна зі свого кабінету в кінці коридору.

– Як це? Вже встигла, тут я! – ще й у дзеркало на себе зиркаю, аби переконатися: я – це я. Не привид. Не ілюзія.

Бо всі останні пригоди дійсно змахують на якійсь сон. Фантастичний і водночас тривожний. І чим більше я думаю про цього незнайомця в купе, тим більше не по собі стає. Особливо від нестерпного бажання побачити його знову.

В кабінеті нічого не змінилося: зі стелі звисають трави, на полицях стоять черепи, різні статуетки і безліч колод Таро. А на стелажі позаду столу – колби з зіллями.

Ми тут як удома. Але все одно щоразу мурашки. Тут магія справжня. Жива.

До речі, у незнайомця з купе магія мала інше забарвлення. Сприймалась не такою легкою. І справа зовсім не в потужності. Ох і міцно цей відьмак засів у моїй голові.

Ніна у довгій синій сукні якраз розставляє нову порцію зіллів. Товстезна чорна коса до поясу, теж широкого і чорного. Який підкреслює струнку талію соковитої фігури.

Їй вже за сорок, а виглядає до тридцяти.

– То що ти там встигла? – пильно дивиться на мене. От в кого очі і справді відьомські! А погляд – наче рентген.

– Ще й із собою привезла, – хмикає Мора.

– То ти таки знайшла щось в Закарпатті? – обертається на нас Ніна, тепер вона схожа на гончака, який натрапив на слід.

– Когось точно знайшла, – поруч хіхікає Діяна, поки я на ходу починаю копирсатися в сумці. Бо знахідка цікава у мене є, та через цього хлопця геть з голови вилетіло.

– Кого? – Ніна сіпається, і пляшечка раптом випадає з її руки.

На мить завмираємо: ніколи з нею такого не траплялося! Ніна й сама проводжає склянку похмурим поглядом.

– Дивний знак, – промовляє.

Втім, прибирати осколки наша ворожка не поспішає.

– Сідайте, тільки не чіпайте підлокітники! – Ніна граційно розставляє останні пляшечки, мов генерал бойові позиції.

Крісла для гостей недоторкані, тому ми мігруємо до іншого столика, зі скатертинами, кулею та прикритими дзеркалами. Диванчик поруч ледь вміщує нас усіх.

– Зараз все мені розкажете, – Ніна вже вмощується навпроти. Її очі, завжди уважні, тепер просто палять.

– До речі, встанови сигналізацію! – згадую.

– Навіщо? – примружується ворожка.

– Мора знову ляпнула! – хіхікає Діяна.

– Тьфу на вас, я вже подумала, що нечисть по мою душу прийшла, – зітхає Ніна.

– Нечисть втік! – Діяна виголошує це так, наче на кухні щойно вибухнув чайник.

– Що значить – втік?! – погляд Ніни переходить між нами. Схоже, вона оцінює, з чого почати: з порятунку міста чи з прочуханки нам.

– Зник! Щезнув! – підтверджує Мора.

– Ви що, знущаєтесь? – очі Ніни злегка звужуються. Тепер вона, здається, обирає між екзорцизмом і ударом віника.

– Ні! – дивлячись у «чесні», майже янтарні очі Діяни, навіть я починаю сумніватися у тому, що бачила.

– Моро! – Ніна спирається руками на стіл і переводить примруж на Мору. Найзрілішу, на думку ворожки, з нас.

– Та хлопця вони впустили, – закочує очі Мора.

– Не просто хлопця! – обурююся, пригадуючи пружні м’язи, тобто його могутні... чари.

– Не «вони», а «ми»! – вставляє руда. – Ти теж за ним не побігла!

– Ще я за хлопцями не бігала, – знизує плечима готка.

– Все? Це весь екшн? – Ніна трохи розчаровано відкидається назад.

– Відьмака! – видихаю я.

Ніна завмирає. Очі – враз збільшуються.

– Впевнена? Звідки він?

– Мабуть, це моє любовне закляття подіяло! – сяє Діяна.

– Тоді б він звалився на тебе, а не Аську, – зауважує Мора.

– Так може вона мені його привезла! – не відступає Діянка, змахуючи руками.

Ми з Морою синхронно відхиляємось, аби не отримати по носах.