1

«Щось не так!» – вириває зі сну лячна думка.

Перестук коліс повністю зникає, утворюючи довкола в’язку тишу.

Різко розплющую очі. До мого спального купе хтось проліз? Я ж його зачиняла! Точно зачиняла.

На мить боковим зором помічаю моторошну велику тінь з червоними очима.

Блимаю на неї очманіло.

Та ні, всього лише чоловік. Стоїть спиною. Чого тільки зі сну не примариться.

Як він взагалі сюди потрапив?

Хм. Високий, стрункий. Плечі широкі, талія вузька, але рухи тихі, точні. Під легкою світлою сорочкою помітно, як перекочуються м’язи.

Невже справжній відьмак? Зі справжньою магією? Такі дійсно існують?!

– Ти хто?! – очманіло вигукую.

Він різко розвертається, ніби не очікував, що тут хтось є. З руки швидко щось зникає.

А нічогенький такий. Очі дивні, кольору червоного дерева. Підспудно придивляюсь, чи вони не горять, як в тої тіні, що мені примарилася, але нічого незвичного не помічаю.

Розкуйовджене брунатне волосся, не дуже коротке, по шию.

Незнайомець зиркає напружено. Ніби очікуючи якоїсь підстави. Це хто ще до кого в купе вдерся!

Підскакую – і він водночас теж робить крок назустріч. Виявляємося раптом якось надто близько. Настільки, що мій ніс утикається в його груди.

Міцні, між іншим. І запах від них такий смачний. Чи то якогось рідкісного дерева, чи...

– Кхм-кхм, – чується над вухом.

Ой, здається, я занадто захопилася. Підіймаю до нього обличчя. Зблизька його очі ще більш магнетичні.

– Відьмак?! – випалюю, перш ніж встигаю прикусити язика.

– Ще чого! – обурюється.

– Нечисть? – підозріло відсторонююся.

Його очі звужуються. Ой, може, він звичайний маніяк, для якого моє захоплення відьомськими штучками просто нісенітниця? Як і для більшості людей. Особливо батьків. Вони про магію і чути нічого не хочуть.

– Маніяк? – хмикаю, адже незнайомець не квапиться називати божевільною. Отже, магічне мені не примарилось.

Чоловік закашлюється, дивиться з докором. Що і треба було довести!

– Хворий маніяк? – стискаю вуста, аби не засміятися, та й в цілому проявити співчуття до людини.

Проте, схоже, він мій жарт не оцінює. Серце знову налякано стрибає.

В руці у нього з’являється неочікувана зброя. І теж наче ні звідки! Ну точно справжня магія! Принаймні продовжую наполегливо у це вірити, роздивляючись велике ікло, розписане рунами. Остраху воно у мене не викликає, тому знову вилазить дослідницька цікавість:

– Вау, яка цяцька! – приглядаюся до неї захоплено, я обов’язково повинна її вивчити, роздивитись і все записати! А ще краще – принести показати дівчатам!

Чоловік завмирає. Підводжу погляд на нього і читаю на його обличчі «хто з нас ще маніяк».

Вловлюю знову дивне коливання довкола. І одразу з цим на його чолі проявляється загадкова мітка. Світ поряд іскрить, час сповільнюється, а стукіт коліс вдруге зникає.

Простір ніби тремтить від напруги. Здається, варто простягнути руку – і торкнуся чогось забороненого. І дуже небезпечного.

Не можу відвести погляду від звабливих очей, а через це і роздивитися мітку як слід.

Наче провалююсь у якусь дивну круговерть. Калейдоскоп з нечітких картинок, мов старий фільм, майорить перед внутрішнім зором.

Двоє маленьких дітей, хлопчик і дівчинка. А ще вогонь, величезне полум’я!

Не помічаю, як опиняюся до відьмака ближче, – хоча здавалося б, куди вже ближче, – та здригаюся від раптового крику. Настільки сильного, що не можу зрозуміти, кому він належить.

Наступної миті все розвіюється, відьмак перехоплює мою руку. Коли я тільки встигла її підняти? І для чого? Торкнутися мітки?

Чоловічий погляд цупкий, вивчаючий. Здається, відчуваю його внутрішню силу, чи це все ж таки магія?

Чому, чому я нею не володію? Завжди так вірила, мріяла мати, а в потрібний момент нічого не можу вдіяти!

Марення злітає, наче ніколи й не було.

Повертається стукіт коліс. Запах постілі від залізниці.

Продовжую дивитися на відьмака. Що це було? Просто бурхлива фантазія? Майбутнє? Минуле? Його думки? Чи це так виглядають привороти?

Очі чоловіка звужуються, від постаті віє несподіваним холодом.

– Тебе не мало тут бути, – видає.

Чого це?! Я в цьому купе з самого Закарпаття їду, на відміну від деяких! Набираю в груди повітря, аби заперечити.

– Забудься мене, – раптово промовляє «не» відьмак, маніяк під питанням.

І це остаточно приводить мене до тями. Ледь не накриває паніка! Та я ж тут сама, замкнена у купе із незрозумілим мужиком і ледь не вішаюсь йому на шию!

– Якого... – крізь зуби видає незнайомець, схоже все ж таки відьмак. Або шарлатан. – Наказую тобі забутися!

Хм, тільки помічаю в його говорі помітний цікавий акцент. Ледь вловимий. Ніби давно не практикувався в українській вимові. Може, він не тутешній?

Кліпаю, намагаючись умістити в голові всю цю сюрреалістичну ситуацію. Раптом, досі сплю? На диво, незнайомець обережно торкається моїх плечей і саджає на ліжко:

– Тобі все наснилося, – промовляє, відчуваю легкий туман в голові.

Думки і справді починають плутатися, перемішуватися.

– Київ! Під’їжджаємо! – стукає у двері провідниця.

Ой, дійсно! І як це мене зморило сном перед самим прибуттям?

Може, цей начаклував? Дводушника йому у душу!

Поїзд зупиняється.

Поки збираю думки до купи, чоловік якось легко, майже не торкнувшись тримача та ручки, відчиняє двері. Підхоплює з ліжка невеликий синій рюкзак та виходить.

Натягую туфлі – добре хоч сама вдягнена. Витаскую з-під сидіння свою сумку, визираю, але його вже й слід прохолов. Власне, як і мого туману в голові.

От дводушник клятий! І що це було? Без різниці, головне, що я зустріла рідкісне видовище, небачене нами досі: відьмак, чоловічої статі! Таке неможна упускати.

У коридорі повно народу, всі тягнуть чемодани, а я намагаюся вгледіти незнайомця. З сусіднього купе виходить обкурений хлопець. Весь у дивних браслетах та медальйонах, очі – геть очманілі!