Глава 4

Кидаюся до нього. На його лобі проявляється печатка, та сама! На мить стає чіткою – і майже вибухає вогняними спалахами.

Арс дивиться на мене здивовано, підносить руку до грудей і починає падати, ніби так само нічого не розуміючи.

– Печатка смерті! – доноситься вражений шепіт Діянки. – Спрацювала?!

Підхоплюю Арса водночас із Відемаром. Звільнився?

Ох Арс і важелезний, чи то ми надто виснажені – майже падаємо усі разом. Краєм ока бачу його тінь, що вигинається, беззвучно кричить наче від шаленого болю.

Хочу висмикнути стрілу, та Відемар перехоплює мою руку сталевою хваткою, різко качає головою.

В цю мить стріла збільшується, починає сяяти і майже вибухає світлом, і з нею вибухають навколишні тіні, розпадаються шматками.

І настає темрява.

– Він дихає? – бурмочу, руки тремтять, серце так калатає, що почути пульс здається неможливим.

Відемар торкається Арсової шиї, приглядається уважно до обличчя.

– Де тут найближче селище? – повертаюсь до водяного. – Швидка? Потрібно відкрити прохід...

Так, у місто, до лікарів. Я навіть намагаюсь, але іскри сили осипаються, ніяк не формуючись в потрібні згустки, не можу зібрати ці крихти.

– Не знаю, вибач, – качає головою знесилений водяний. Перетікає ближче до нас, теж дивиться на Арса. – Не знаю, що зараз де довкола.

– Лікарі від магічного втручання  не допоможуть, – похмуро відповідає чорнокнижник.

– То зроби щось! – вигукую. – Давайте силу зберемо, як коли тебе лікували!

– Де її взяти, – Мора навіть не намагається підвестися, сидить, важко дихаючи. – Ті тварі звалили?

Точно, дредастих не видно.

– Пішли, – коротко відповідає Відемар. Мора ледь не вбиває його поглядом, та не до розбірок зараз.

Хлопець розриває сорочку на грудях Арса і починає масаж серця.

– Він не дихає? – бурмочу.

Діянка підбирається ближче, похитуючись:

– Ви бачили печать смерті? Це через неї?

Киваю, чорнокнижник на мить підіймає голову, не перериваючи свого заняття:

– Я бачив якусь печать, але вона мені незнайома.

Кілька хвилин напружено дивимось, як він намагається запустити Арсу серце. Ловлю себе на тому, що вчепилася в травинки, а по щоках ллються сльози.

– Може таки лікарня? – бурмочу. – Дефібрилятор?

Та ніхто не підтримує. Бо клята стріла нічого не залишила – ні дірки, ні крові. Наче просто відняла життя і зникла.

– В нього там ніяких артефактів не лишилось? – озирається навкруги Мора.

Відемар качає головою – чи то мені, чи то їй, чи нам обом.

– Я знаю, в кого є магія! – Діянка обертається до калюжі, з якої ледь видніється водяний.

Той робить великі очі, вказує на себе пальцем – в мене, мовляв?

– Так! – тицяє в нього руда. – В тебе ціле магічне джерело!

– Але ж він не пустив у нього Арса, – бурмочу.

– Чому, до речі? – вимогливо питає Діянка.

– Вона права, – підтримує дівчину чорнокнижник. – Наразі це єдине джерело магії поблизу, і якщо є хоч малий шанс, ми маємо скористатися.

– Ні, – качає головою хазяїн джерела, і я не витримую.

Підхоплююсь, кричу, ковтаючи сльози:

– Ти казав, що його не здолають! Ти не допоміг йому! Тож тепер зроби бодай щось, дай хоч шанс на порятунок!

– Це джерело Істини, чим воно допоможе? – починає водяний, аж раптом переривається.

Погляд проходить по Арсовому тілу, водолій ледь чутно бурмоче щось незрозуміле:

– Хм... дійсно, печатка більше не заважає. І вогню немає. Тож мабуть можна...

– Що? – взагалі не розумію, про що він, вихоплюю лише останні слова: – Можна? Ти даси нам його занурити?

– Спробуйте, – потискає плечима водяний. – Так само не бачу сенсу, але і заперечень більше не маю.

– Тому що він вже мертвий? – з жахом шепоче Діянка, як завжди взірець такту.

Ні. Ні-ні-ні! Не вірю, відмовляюся, не хочу навіть думати про таке!

– Бігом! – намагаюся підняти Арса, та він важелезний просто неймовірно. – Скоріше! Допоможіть мені!

– Зараз, – Ельдар, тобто Відемар підіймається на ноги. Ледь стоїть, витягує руку. Кілька митей закликає силу, вона ледь помітними блискавками зривається з пальців і одразу ж вщухає.

Сірі очі чорнокнижника стають сталевими, губи трохи ворушяться, немов у якійсь не надто пристойній лайці. Але це допомагає, йому вдається опанувати себе і підійняти тіло відьмака за допомогою залишку власних сил.

Водолій падає на землю, розплескується бризками і веде нас назад тоненьким струмочком, який тече від самих наших ніг.

Оглядаюсь. Десь з трави дзеленчить телефон. Арсів!

Випав, мабуть. І взагалі, тут немає зв’язку!

Трохи затримуюсь, щоб відшукати.

Телефон все дзвонить, дзвонить, ніяк не стихне, так тривожно, та наполегливо. Нарешті знаходжу в гущавині кропиви. Витягую.

На екрані обличчя дівчиська років тринадцяти. Зухвала асиметрична стрижка темного волосся, чимось нагадує Арсову. Наче в них один перукар. Світло-карі очі, не такі червоні, як у нього, але спорідненість надто помітна.

Сестра? Навряд чи донька, по віку не підходить. Хоча для сестри завелика різниця, мабуть.

І... що я їй скажу?

Вона все викликає, викликає, а я так і не розумію, що робити. Витираю сльози.

Мабуть, маю її заспокоїти.

Здіймаю палець, намагаюсь відповісти, і не можу. Не можу!

Все дивлюсь на неї. Арс нічого не розповідав про своє життя.

А мені раптом так хочеться до нього доторкнутись. Хоч щось узнати.

Мобілка продовжує дзеленчати. Хоча усі іконки показують відсутність будь-якого зв’язку!

Витираю сльози. Рішуче відповідаю, намагаючись йти за друзями, щоб не загубитися. Хочу щось вигадати, але не встигаю – дівчина дивиться на мене величезними очима, ніби просвічує кудись вглиб душі.

– Ні! – раптом починає кричати. – Ні! Цього не мало статися!

Гублюся, не розумію, що робити, що взагалі коїться. Звідки вона могла дізнатися? Чи вона не про це?