Глава 1

Аса

Вогонь потріскує, здіймається над поляною. Арс дивиться на нього невідривно, і в майже червоних очах вилискують іскри. Є в його погляді щось демонічне, так і магнетизує – не можу відвести свого.

Протягую руки, гріюсь після купання. Здається, бачу картини давньої пожежі, яскраву вогняну блискавку в небі...

– Та я взагалі плавати не вмію! – долинає голос Діянки.

Посміхаюся: вередує. Відмінно вона плаває, хоча мені завжди здавалося, що рудька більш вогняна.

Водяний сміється.

– Чого ти? – мружиться Діянка.

– Цікаво, як купання на вас позначиться.

– То ти не знав и експериментував над нами?!

– А що було робити? Кілька десятків років цим не займався.

– То ти не просто із зябрами, а ще й старий!

– Хіба я схожий на старого?

– Зовнішність оманлива. У фольклорі водяні старі та з бородавками!

– Нема в мене бородавок! – обурюється хлопець.

До речі, він теж сидить з нами біля вогню. І не випаровується!

– І взагалі, як тебе звати? – цікавість перемагає, хоча Діянка все ще обурена.

Переводжу погляд на водяного: дійсно, і як? Мора теж підіймає голову. Тільки Арс не відриває очей від полум’я. Цікаво, чому його в озерко не пустили?

– Хазяїн Водоспаду Істини, – відповідає водяний з деяким подивом.

– Це ім’я таке? – вирячується Діянка.

– Це так мене звуть. Коли сюди приходять.

– А ім’я в тебе є?

Хлопець задумується. Здивовано знизує плечима:

– Здається, ні. Не було потреби. Або не було, кому дати.

– Ще й безіменний.

– Це проблема? – здіймає брову хлопець, і водяні коси бризкають на рудьку.

– В дітей не буде по-батькові, – хіхікаю не втримавшись.

Хлопець мружиться на мене, подруга переводить сердитий погляд:

– Отже, старий, лускатий, без імені...

– Зате як цілуюся!

– Байдуже!

– Може, хтось хоче дізнатися? – хмикає водяний.

– Мені здається, чи це його репліка? – починає Мора, та раптом насторожено вигукує: –  – Де Ельдар?!

Озираюся. І дійсно, невгамовний чорнокнижник встиг кудись збігти! Нишком, що ніхто й не помітив.

– Він щось згадав? – повертаюсь до водяного.

– Дійсно, ммм... Русал, – підхоплює Діянка. Звернення не те щоб йому подобається, та він не заперечує. Лише дивиться зацікавлено. – Ти знаєш, кому яку істину показало? Або взагалі сам навіював? – все ще бухтить вона, невдоволена побаченим.

– Я тільки відкриваю, – відповідає той. – Хоча... здається, колись вмів бачити. Але на це потрібно забагато сил.

– Щось в нас загін кволих, – підіймається Мора.

– Не каркай! – вигукую з остраху.

Таке ляпнути! А ну як дійсно всі перехворіємо!

Мора лишень презирливо фиркає:

– Я не каркаю, я констатую. Ні в кого сили ні на що не вистачає. Теж мені, великі чаклуни зібралися!

Арс нарешті відривається від полум’я. Переводить погляд на Мору – такий похмурий, аж не по собі стає.

Втім, подруга не помічає. Оглядається.

– Немає його речей, – каже.

Теж впирає погляд у Арса, не менш похмурий:

– До речі, все хотіла спитати, та якось не до того було. Що то за рюкзак ти йому дав?

Арс потискає плечима, та Мора не відступає:

– Це ж його речі. Відемара. Так?

– Ви про що взагалі? – не розумію.

– Коли збиралися тебе шукати. Арс передав йому рюкзак.

– Я думала, то Орест підігнав, – встряє Діянка.

– Я теж спочатку не звернула уваги. Та тепер відчуваю, що то його справжні речі.

Арс мовчить, полум’я розгоряється. Напруга зростає – Мора схрестила руки на грудях і відступати не збирається.

А мені знову чуються дитячі крики, ввижається охоплений полум’ям дім.

– Та що це за пожежа! – не витримую. – І діти кричать!

Дівчата переводять на мене насторожені погляди. Навіть водяний підходить ближче:

– Так це ж його спогади, – указує на Арса. – Дуже гучно згадує, всю поляну мені своїм полум’ям замастив.

– Арсе? – питаю обережно.

Той ледь вловимо зітхає.

– Так. Колись, коли я ще жив в Україні, в нашому домі сталася пожежа. Іноді ці дитячі спогади занадто сильно на мене накатують.

– Хтось постраждав? – питаю із жахом, та відьмак м’яко посміхається: