Зустріч з фамільяром

​Вставай, відьмо, бо проспиш усе магічне похмілля!

​— Вставай, відьмо! Годі розлежуватися, — пролунав над вухом голос, що нагадував суміш скрипучих дверей і незадоволеного нявкання.

​Я спробувала відгородитися від реальності подушкою, сподіваючись, що цей галюциногенний будильник зникне сам собою. Не зник.

​— Вставай, недоучко! — гаркнуло воно вже на ультразвуку, від якого завібрували пломби в зубах.

​Я підкинулася в ліжку, дико озираючись. На підвіконні, з виглядом британського лорда, якому вівсянку подали без цукру, сидів кіт.

​— На вікно дивися, нещастя ти ходяче, — прокоментувала тварина.

— Ти хто? Моя білочка після вчорашнього каберне? — прохрипіла я, протираючи очі.

— Сама ти білочка. Як можна було натворити стільки справ за такий короткий період? Ти хоч розумієш, що звела нанівець старання поколінь?

— Слухай, котяро, я дівчина продуктивна, всюди встигаю. Але про що конкретно ми зараз? Про розбиту вазу чи про світову кризу?

— Про те, що ти, шалапундро, профукала родове призначення!

— Та хто ти такий, до біса? І чому я взагалі дискутую з котом?

— Я твій фамільяр, дуриндо!

​Я похитала головою, і мозок болісно вдарився об черепну коробку. Останній келих вина явно був зайвим, або ж він був чарівним.

​— Три роки тому, — почав кіт, прийнявши повчальну позу, — перед смертю бабусі Гнати, вона передала тобі силу. Твоїй матері дісталася лише «демо-версія» магії, щоб темні відьми не запеленгували вас завчасно. А тобі — весь пакет «Full VIP» з усіма бонусами та боргами предків. Ти — тринадцята відьма тринадцятого ковену.

​— Від кого захищати? — я нервово розсміялася. — Від податкової?

— Від темних! Ти занапастила дванадцять своїх відьом! — вигукнув він.

— В якому сенсі? Я їх що, у підвалі закрила? — я розгубилася.

— Гірше! Ти їх заміж повіддавала!

​Операція «Квитки в Барселону»

​Виявилося, що мій «невинний» ритуал на Хелловін три роки тому, коли ми з дівчатами гадали на яблуках, спрацював як потужний магічний Tinder. Я, сама того не знаючи, підібрала кожній ідеального чоловіка. І тепер замість того, щоб варити зілля та літати на мітлах, мої бойові подруги варять борщі та міняють підгузки.

​— Оресте, — звернулася я до кота (з’ясувалося, що це бабусин Васька в новому «дизайнерському» тілі), — як я їх зберу? У них діти, робота, а у двох ще й свекрухи — справжні годзілли в хустках!

​— Використовуй чоловічу слабкість, — хитро мружився Орест. — Футбол, пиво і халява.

​Ми розробили план, гідний Оушена, якби він був котом-некромантом. Я зателефонувала чоловікам дівчат. Тим, чиї мами тримали дружин у «домашньому арешті», я просто відкрила очі на реальність. А для інших ми з Орестом задіяли «магію маркетингу».

​— Слухай, Даміре, — солодким голосом говорила я в трубку чоловікові Софії, — тут у магазині розігрують 10 квитків у Барселону на футбольний вікенд. Умови — дрібниця. Я зроблю закупівлю, накладу... е-е... «закляття удачі», і ви поїдете пити пиво. З вас тільки одне — побути няньками дві доби. Тільки ви, діти та підгузки. Повна чоловіча солідарність!

​— Дві доби? — засумнівався Дамір. — А це не занадто?

— За Барселону? Та ви за ці квитки мали б ще й підлогу в мене помити! — відрізала я.

​Хелловінський шабаш.

​Вечір ікс настав. Мій двір наповнився сміхом, запахом соснових гілок і легким ароматом дорогого коньяку (відьми ми чи хто?).

​— О, Марфо, Орино! — вигукнула я, обіймаючи подруг. — Як ваші дракони... ой, свекрухи?

— Пф-ф, — відмахнулася Марфа. — Ми поки вдаємо «тихих невісток». Збираємо компромат. Наші чоловіки вже потайки купили квартири в центрі, так що скоро ми влаштуємо старій гвардії грандіозне «до побачення».

​Коли багаття розгорілося, Орест скомандував починати. Ми танцювали босоніж, і, чесно кажучи, підігріта магією земля була приємніша за будь-яку теплу підлогу. Опівночі з’явилися духи предків. Вони виглядали цілком задоволеними, хоча бабуся Гната і кинула на мене погляд у стилі «я ж казала, що треба було мені того кота раніше підкинути».

​— А тепер твій черг, Касю, — промуркотів Орест. — Твій ритуал на нареченого.

— Оресте, мені й з тобою непогано спиться!

— Не тринди, лови яблуко!

​Я занурила голову в чан з водою і виловила найбільше, найчервоніше яблуко. Дівчата навколо верещали від захвату, заряджаючи атмосферу такою силою, що в сусідів, мабуть, телевізори самі перемикалися на канали про містику.

​Ранковий сюрприз

​Прокинулися ми об одинадцятій. Голова гуділа, але на душі було дивно спокійно. Аж раптом під вікнами почувся гуркіт вантажівки.

​Ми всім ковеном — хто в халаті, хто з маскою на обличчі — висипали на ґанок. Біля сусіднього будинку, який стояв порожнім вічність, розвантажували меблі. А керував процесом високий брюнет із волоссям до плечей і такою посмішкою, від якої навіть у нашого кота Ореста хвіст став дибки.

​Я застигла. Цього «екземпляра» я бачила сьогодні уві сні після ритуалу.

​— Ну що, Касандро, — підморгнув Орест, застрибуючи мені на плече. — Схоже, твоє яблуко щойно припаркувалося поруч. Готуй зілля для привороту... хоча, з таким виглядом після вчорашнього, краще спочатку просто вмийся.

​Я подивилася на дівчат, на кота, на красеня-сусіда і зрозуміла: життя тринадцятої відьми обіцяє бути значно веселішим, ніж я очікувала.

Це класика! «Піти за сіллю» — найдавніший відьомський маневр, який працює безвідмовно вже тисячу років. 

​Місія: «Сіль, сусід і залишки гідності».

​Орест сидів на моєму плечі, вчепившись кігтями в домашній халат, і давав «цінні» вказівки.

— Тільки не здумай одразу просити в нього номер телефону чи зразок ДНК для привороту. Будь природною. Скажи, що в тебе зупинилися всі годинники, або що ти відчуваєш у його будинку аномальну зону.

— Оресте, я просто візьму сіль. Це перевірений метод.

— Сіль? — кіт презирливо фиркнув. — Ти б ще сірники попросила. Це ж нудно! Навіть для відьми-початківця.