Кожен сам за себе (Нейтан Лоуренс, Банглаар, 2513 р.)

Реактор «Адмірала Кромвеля» знову барахлив. Цього разу з ладу вийшов помножувач напруги на головному конденсаторі рейкової гармати — дрібниця, яку неможливо було знайти в жодному цивілізованому порту. Кораблі класу «Баліста» давно зняли з виробництва, а разом з ними — і запчастини. Тож наш шлях неминуче проліг до Вавилону, галактичного звалища і чорного ринку в одному флаконі.

Ми з Семом третій день нишпорили по іржавих лабіринтах місцевого ринку. Повітря було густим від запаху перегрітого сонцем металу, гострих екзотичних спецій та злидарського існування. Навколо вирував натовп: похмурі ворлонці, кремезні карнотарці, брудні люди — усі шукали щось, що допоможе їм прожити ще один день.

— Бос, може, просто замотаємо щось там ізострічкою? — втомлено буркнув Сем, відсуваючи якогось дрібного торговця, що намагався всучити нам «справжній» зуб космічного дракона.

— Якщо ти хочеш, щоб наша головна зброя вибухнула при першому ж пострілі, то давай, — відрізав я. — Шукаємо далі.

Нарешті, в одному з найглухіших кутків ринку, ми натрапили на невелику, але на диво охайну ятку. Посеред хаосу і бруду тут панував ідеальний порядок. На полицях акуратними рядами лежали рідкісні мікросхеми, енергетичні комірки та старі, але добре змащені механізми. За прилавком стояла невисока постать у повністю герметичному скафандрі тай'карі розписаному вигадливими візерунками сріблястих ліній. Крізь темне скло шолома ледь виднілися два червоних вогники очей.

І на центральній полиці, сяючи чистотою, лежав він – помножувач напруги для «Балісти».

Я полегшено видихнув. 

— Скільки? — запитав я, вказуючи на деталь.

З динаміка на шоломі пролунав нейтральний, синтезований голос: — П'ятнадцять тисяч кредитів. Ціна остаточна.

— П'ятнадцять?! — обурився Сем. — Та за ці гроші можна купити цілий винищувач!

— Цей винищувач не зможе стріляти снарядами розігнаними до тридцяти кілометрів на секунду. А ваш корабель – зможе, — безпристрасно відповіла тай'карі.

Торгуватися з нею було марно. Вона знала справжню ціну деталі й нашого відчайдушного становища. Я важко зітхнув і перевів кредити. Коли я взяв деталь, продавчиня несподівано додала:

— Встановлення та калібрування — ще п'ять тисяч.

Я здивовано подивився на неї. 

— Дякую, я сам капітан і інженер на своєму кораблі. Впораюся.

Червоні вогники в її шоломі, здавалося, пильно вивчали мене. 

— Це помножувач від «Балісти» третьої модифікації. Воно вимагає калібрування вхідної частоти з точністю до трьох десятих герца. Неправильне підключення призведе до каскадного перевантаження і, ймовірно, до перегріву розгінного блока під час зарядки. Ви впевнені у своїх навичках, капітане?

Її слова, вимовлені рівним, механічним голосом, прозвучали як ляпас. Вона мала рацію. Я знав базову архітектуру, але не тонкощі такої застарілої системи. Мій мізерний бюджет боровся зі здоровим глуздом інженера.

— Бос, — тихо штовхнув мене в бік Сем. — Може, вона має рацію. Я не хочу, щоб наша головна гармата перетворилася на феєрверк під час наступної бійки.

Я зціпив зуби. 

— Добре. По руках. Але якщо щось піде не так, я тебе знайду і розберу твою ятку на металобрухт.

— Нічого не піде не так, — спокійно відповіла вона, збираючи в невелику сумку набір дивних, витончених інструментів. — Я знаю свою роботу.

Вона мовчки рушила за нами, її маленька постать у скафандрі виглядала чужорідною поруч з нами двома, але в її ході відчувалася впевненість, яка змушувала облишити будь-які сумніви.

Пізніше

Ми повернулися на «Кромвель». Поки наша гостя роздивлялася наш машинний зал із професійною цікавістю, я відвів Сема вбік.

— Оком з неї не спускай, — тихо наказав я. — Я знаю їхню породу. Якщо з корабля зникне хоч один гайковий ключ, це буде на твоїй совісті.

Сем лише мовчки кивнув і, спершись на стіну, став схожий на похмуру статую, що спостерігає за кожним рухом маленької постаті у скафандрі.

Я залишив їх і пішов на місток розбиратися з бортовими журналами. Приблизно за годину, спускаючись на нижню палубу, я почув дивні, незвичні звуки з серверної кімнати — тихе клацання та мелодійне щебетання. Я насупився і рішуче відчинив двері.

Тай'карі стояла навколішках перед відкритою сервісною панеллю квантового ядра Нетрикси. Її витончені інструменти були акуратно розкладені на підлозі. Вона щось тихо говорила своєю мовою, і з динаміків Нетрикси лунала така сама мелодійна відповідь.

— Що тут відбувається? — мій голос пролунав різко.

Обидві — і інженерка, і корабель — замовкли. Потім майже одночасно пролунали дві відповіді.

— Усуваємо невеликий витік енергії в контурі охолодження, — сказав синтезований голос Нетрикси.

— Усуваю невеликий витік енергії в контурі охолодження, — повторив перекладач на шоломі інженерки.

Така синхронність виглядала підозріло. 

— Я не давав дозволу на доступ до центрального ядра.

— Дозвіл не знадобився, — відповіла Нетрикса. — Ефективність моєї системи охолодження щойно зросла на 3.4%. Це в межах моїх автономних протоколів оптимізації.

— Протоколи? У тебе? — мовив я з недовірою, — Ти ж щойно це придумала. Так?

Інженерка тим часом мовчки закрила панель, зібрала інструменти і підвелася. 

— Роботу завершено. Дякую за співпрацю.

Вона ввічливо вклонилася і попрямувала до виходу.

— І тобі дякую, Каріма’Зен, — мовила Нетрикса їй услід.

Я лишився стояти посеред серверної, відчуваючи себе зайвим на власному кораблі.

Не встиг я оговтатись, як Нетрикса повідомила про гостей. До рампи «Кромвеля» підійшла група з п'яти осіб. Очолював їх величезний карнотарець у важкій броні з нашивками сержанта місцевої банди «Пилове затемнення».

— Мені потрібна та маленька злодійка в скафандрі, — прогарчав він, не вітаючись. — Вона була на вашому кораблі.

— Тут був технік, — спокійно відповів я, спускаючись рампою. Сем мовчки став у мене за спиною, недбало тримаючи дробовик. — Виконала роботу і пішла. Її справи мене не стосуються.