50

Я стояла біля кавового автомата в кімнаті відпочинку, чекаючи, поки наповниться стаканчик. Поруч стояв Артем – один із колег, із яким ми працювали над останнім проєктом. Він розповідав якийсь жарт, і я, не стримавшись, засміялася.

— О, нарешті вдалося тебе розсмішити! — задоволено підняв брови Артем. — А то ти постійно така серйозна.

Я усміхнулася, але в цю ж мить відчула чийсь погляд. Вербицький стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях, і спостерігав за нами. Його обличчя було абсолютно спокійним, але очі… В них щось блиснуло, коли наші погляди зустрілися.

— Аріна, можна тебе на хвилину? — його голос прозвучав рівно, без жодних емоцій, але я відчула, що за цим спокоєм ховається щось інше.

Я кивнула й попрямувала за ним до кабінету. Як тільки двері зачинилися, атмосфера змінилася. Вербицький повільно обійшов стіл, сперся на нього руками й уважно подивився на мене.

— Ти добре проводиш час, бачу, — його голос звучав спокійно, але в ньому чулося щось гостре, наче прихований виклик.

— Що? — я здивовано моргнула.

— Артем. Ви стали близькими друзями?

— Це щось змінює? — я схрестила руки, намагаючись не здавати позиції.

Вербицький провів рукою по потилиці й голосно видихнув.

— Я не люблю, коли мої працівники… — він зробив паузу, немов підбирав слова. — Захоплюються особистими розмовами під час роботи.

Я ледь не засміялася.

— Серйозно? Ти покликав мене сюди, щоб влаштувати лекцію про трудову дисципліну?

— Ні, — його голос потемнів, він повільно підійшов ближче, змушуючи мене зробити крок назад.

— Що тоді? — запитала я, намагаючись приховати, як прискорилося моє серцебиття.

Він мовчки дивився на мене кілька секунд, потім повільно кивнув, наче ухвалив якесь рішення.

— Забудь, — його голос знову став холодним. — Можеш іти.

Я ще мить дивилася на нього, намагаючись розгадати його думки, але він уже відвернувся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.