11

Ранок зустрів мене тишею. Я прокинулася з важкою головою, наче за ніч мої думки стали кам’яними. Повільно піднялася з ліжка, потягнулася й пішла на кухню.

На автоматі зварила каву, підсмажила тост і розрізала помідор. Але апетиту не було. Дивилася на тарілку, ніби це була частина іншого світу, далекого й чужого.

«Треба поїсти», – суворо сказала собі.

Зробила пару кволих ковтків кави, взяла шматочок тосту. Їла через силу, жувала повільно, без жодного задоволення.

Час тягнувся, немов розжована гумка.

Ближче до обіду різкий стукіт у двері змусив мене здригнутися.

Я відкрила – на порозі стояв Микола, наш дільничний. Старший син маминої подруги. Він завжди здавався мені серйозним, навіть суворим, але зараз його обличчя було якимось… незручним.

— Привіт, – сказав він, дивлячись на мене уважно.

— Привіт, – я трохи спантеличено оглянула його. – Щось трапилося?

Микола помовчав, потім зітхнув і простягнув мені аркуш паперу.

— Чесно, не знаю, що ти начудила, але краще розібратися.

Я взяла папір, розгорнула.

ПОВІСТКА.

Мої брови повільно злетіли вгору.

Що?

Очима пробіглася по тексту. Якісь офіційні формулювання, сухі рядки, незрозумілі цифри. Треба з’явитися післязавтра об 11:00.

Я підняла погляд на Миколу.

— Це… це що таке?

Він зітхнув і потер потилицю.

— Я без деталей, але, здається, хтось на тебе поскаржився. Ти краще не ігноруй. Прийдеш, поясниш – може, розберуться без проблем.

Я ще раз подивилася на папір.

Скарга?

Але на що?

В голові не було жодної зачіпки. Останні дні злилися в суцільний клубок стресу, хвилювань за маму, невдалої співбесіди, пошуків роботи…

— Я взагалі не розумію, про що йдеться, – сказала чесно.

Микола знизав плечима.

— От і дізнаєшся. Просто прийди.

Він попрощався й пішов, залишивши мене стояти в дверях з аркушем у руках і повним нерозумінням у голові.