1

Третя співбесіда за місяць. Якщо провалю цю – все, кінець. Зарплата тут хороша, і це єдиний шанс оплатити мамину операцію. Я не можу дозволити собі ще одну невдачу.

Я йду вулицею, стискаючи в руках стаканчик з кавою. Від хвилювання трохи пітніють долоні, тому іноді перекладаю його з руки в руку. На плечі рюкзак – усередині балончики з фарбою для подруги-художниці, яку мала відвідати після співбесіди.

"Що я скажу? Як зробити гарне враження? Чи не надто я хвилююся?" – думки одна за одною проносяться в голові. Я вже спізнююсь, тому намагаюся йти швидше

Я вдихаю, видихаю. "Головне – спокій. Головне – впевненість".

І тут – хлюп!

Холодна, смердюча калюжа, що залишилася після вчорашнього дощу, опиняється на мені. Вода розбризкується по моїх джинсах, затікає у взуття, липне до куртки.

Я завмираю, широко розкриваючи очі.

— Ти що, знущаєшся?! – виривається у мене, хоча звертаюсь більше до Всесвіту, ніж до винуватця.

Кидати злі погляди на авто пізно – воно вже їде вперед. Але… стоп! На світлофорі червоний. Авто зупиняється.

Я зводжу погляд і бачу номер. 4888.

Я запам’ятала тебе, козел.

Моє дихання важке, груди піднімаються і опускаються від люті.

Вологі серветки! Швидко витягую з кишені й намагаюся хоч трохи привести себе в порядок. Але це марно – я все одно виглядаю жахливо.

Зелене світло. Авто їде далі. А я – на співбесіду. Біжу, майже не відчуваючи землі під ногами.

"Все ще можна виправити. Треба лише впоратися".