Глава 20. Пекло

Бондар пройшов повз шинок. Зазвичай там постійно щось відбувалось, хтось виходив чи заходив. Тепер звідти не чутно ані звуку. Він ступив на стежку, що веде до Старого Дуба.

Надворі вже зовсім темно. Хмари знов застелили небо. Несподівано роздався розкат грому.

З кожним кроком нога болить все дужче. Пульсуючий біль у лівій руці теж не дає спокою, але Бондар все одно йде. Обабіч відчувається якийсь рух. У темряві миготять білі очі. Жахливий хрип, що став вже знайомим, усе більш наростає. Проте Бондар навіть не думає витягати шаблю. Він чомусь впевнений у тому, що йому нічого не загрожує, доки він не дійде до Старого Дуба.

Нарешті з’явився величний і разом із тим зловісний силует великого дерева. Бондар підійшов ближче й зупинився. У тому місці, де повинна бути могила, він відчув якийсь рух і вперше за багато років ним оволодів панічний страх. Це страх дитини, яка боїться темного погребу, страх перед потойбічним, що зародився у часи сивої давнини і передається до немовляти із молоком матері.

Небо розрізала блискавка, осяявши усе навколо. Біля могили лежить шматок тканини, скоріш за все від шаровар, брудна шабля із засохлою кров’ю і три почорнілі людські пальці. Але не це привернуло увагу Михайла. Як і обіцяла потвора з шинка, Бондар побачив Дмитра та Андрія. Дві істоти, яких він колись називав синами, висовуються з могили й тягнуть до нього свої руки, але вони не просять допомоги. Їм потрібно дещо інше. Сяйво від блискавки миттєво згасло, проте Бондарю вистачило і кількох секунд. Його чуб та вуса остаточно посивіли.

Знов загуркотів грім. Промайнула ще одна блискавка, вдарила у Старий дуб, розколовши його на дві частини. Могутнє дерево охопив вогонь, і десь у глибині полум’я з'явилось коло, яке замиготіло пульсуючим бузковим сяйвом. Це коло наче живе. З нього доносяться дивні звуки схожі на крики невідомих істот..

Бондар зрозумів, що його оточили повсталі мерці. Сотні білих очей дивляться прямо на нього. Вони стоять нерухомо за кілька кроків від Михайла, наче в очікуванні наказу. Трохи далі, там, де сяйво від вогню поступається темряві, стоїть, підносячись над мерцями, кілька великих істот, скриваючи свої потворні тіла у мороку, проте погляд Бондаря прикутий до Андрія та Дмитра. Смикаючись, вони тягнуться до Михайла, намагаючись вхопити за брудні, пошарпані шаровари, але вони заплутались у корінні дерева і в мотузках, якими був зв’язаний Дмитро. Тепер вони більше ніколи не посваряться. Тепер їх об’єднує пекельний голод, і тільки жива плоть може його задовольнити.

Бондар перевів свій погляд на істоту, що стоїть біля могили. Він не помітив – стояла вона там, коли він прийшов, чи з’явилась щойно невідомо звідки. Позаду неї палає вогонь. Її потріскане обличчя погано видно. Під її кобеняком якийсь рух, наче там оселилось зміїне кубло.

– Моя обіцянка виконана, – глузливо промовила істота. – Чому ти не радієш? Ти ж так хотів побачити свого улюбленого сина Андрія і навіть Дмитра.

Бондар мовчки витягнув шаблю.

– Годі тобі, ти стільки побачив і досі не зрозумів, що людська зброя не може мені нашкодити?

Сильним майстерним ударом Михайло відсік голову Андрію. Ще один удар – і впала голова Дмитра. Бондар встромив шаблю у землю й впав на коліна біля двох спотворених смертю обезголовлених тіл. Він опустив свою голову і закрив очі, не в змозі дивитись.

– Я ніяк не зрозумію вас, людей. Спочатку ви ладні віддати усе, щоб здобути те, чого бажаєте, а потім, усе віддавши, ви відмовляєтесь від бажаного. Хоча зараз це неважливо. Ти, Михайло, допоміг мені відкрити прохід до мого світу й змінити цей світ, щоб він був більш схожий на місце, з якого я прийшов. Це був довгий шлях. Мені довелось обманювати, вбивати, маніпулювати. І все це заради того, щоб твій син Андрій був принесений у жертву саме на цьому місці за допомогою зброї, до якої я, на жаль, не можу торкатись. Нарешті я відчуваю себе живим та по справжньому могутнім. Тепер тут правитиме смерть і морок. Я маю якось тобі віддячити за це, проте не знаю, що для тебе буде краще – залишити жити, чи припинити твої страждання. Чого ти хочеш, Михайло?

Плечі Бондаря затряслись.

– Що я бачу? – промовила істота, всміхнувшись так широко, що шматок шкіри відділився від її мармизи й впав на землю, оголивши чорну маслянисту поверхню. – Невже славетний Михайло Бондар плаче?

Бондар підняв голову, але на його очах немає сліз. Його губи розтягнуті у похмурій посмішці. Язики вогню, граючись зі світлом і тінню, додають його обличчю загрозливого й трохи безумного вигляду.

Істота побачила лице Михайла і відійшла назад. Можливо, по її шкірі міг би пройтись холодок, звісно, якщо б в неї була шкіра.

Бондар підвівся з колін. Нога та рука болять, усе його тіло ломить від втоми, але усе це неважливо. Його воля – сталь, загартована у незліченних боях. Його лють – хижа тварина, яку не годували занадто давно. Усе своє життя він привчав себе зневажати біль та втому. І тепер він відчуває тільки жагу помсти.

– Втративши тих, кого любив, я зневірився, – промовив Бондар тихим, але загрозливим голосом. – Це великий гріх. Через це я домовився з тобою. Бог мене за це не простить.

– Бог не простить? – вигукнула істота невпевненим верескливим голосом. – Як гадаєш, чому Бог усе це допустив? Чому усе це трапилось? Чому він відвернувся від людей? Я відповім тобі! Бога більше немає! Він помер! Є тільки я! Я – темрява! Я є морок! Я…

– Ти є суть, – суворо і разом із тим глузливо перебив Бондар. – Я усе це вже чув. Ти брешеш! І я скажу тобі, хто ти насправді. Ти є тарган. Ти – дрібний шкідник, якому пощастило завдати шкоди, на яку ти не був здатен. Ти – нікчемна дрібна потвора, якій пощастило стати на чолі таких же, як і ти, нікчемних дрібних потвор. Ти – бруд під ногами! І ти помреш!!!

– Ти дурень, Михайло Бондар!!! – зухвало заклекотіла істота. – Цей світ не здатен створити зброю, яка може мене вбити.

– Так, цей світ не здатен, – спокійно, але загрозливо промовив Михайло і подивився на мерзенне обличчя істоти.