Глава 17. Хмиз

Коваль впав, втративши свідомість.

– Зв’яжіть його про всяк випадок, – сказав Бондар.

Наказ швидко виконали. Коваля зв’язали та поклали біля стіни.

Повільно, припадаючи на ліву ногу, Бондар піднявся на частокіл. З неба все ще крапає дрібний дощ. Михайло подивився на схід. На земляному валу біля частоколу купа трупів. П’ять мерців безцільно ходять по дорозі. Ще один, без правої руки, відірваної у плечі, та з довгою сивою бородою, забрудненою кров’ю, сидить у перекошеному возі й розгублено мотає головою зліва направо.

Краєм ока Бондар вгледів якийсь рух. Він повернув голову і побачив Байду, що досі висить на вежі, зачепившись ребром за підставку від смолоскипу. Славний козак, широко розкривши білі очі, клацаючи зубами тягне свої руки до Михайла. Бондар вкотре витягнув свою шаблю. Голова Байди впала вниз.

Бондар спустився зі стіни. Двадцять сім втомлених козаків мовчки дивляться на нього. Непритомний Коваль лежить біля стіни.

– За воротами шість потвор, – промовив Бондар. – Їх треба прикінчити.

Четверо козаків, а серед них Олесь Пономаренко, відправились виконувати наказ.

– Підготуйте вози, треба вивезти трупи, – сказав Бондар тим, хто залишився, а сам відправився до головного куреня.

Бондар повільно підіймається на другий поверх по горі з трупів, наступаючи то на чиюсь голову, то на тулуб, то на ще якусь частину тіла. Усе його тіло ломить, нога розболілась ще дужче, його обличчя покрили глибокі зморшки. За останні дні він наче постарів на багато років.

– Спускайтесь униз, треба розчистити прохід і вивезти коней, – промовив Бондар до козаків на другому поверсі головного куреня. – Кривоніс, відбери селян, що можуть працювати. Нехай теж допомагають.

Козаки перелізли через вікна й прийнялись відтягувати трупи від головного куреня.

Дощ остаточно припинився. Крізь рвані хмари пробився самотній промінь сонця.

Дехто з козаків приводить до ладу вози. Інші продовжують відтягувати мертві тіла від головного куреня. Усі ледь тримаються на ногах. Рудого, який вийшов допомагати, знудило. Ніхто не хоче виконувати цю роботу, але її треба виконати якомога швидше.

Олесь з іншими увійшов у прочинені ворота. З шаблі стікає чорна кров. Він зробив свою справу. Не кажучи ані слова, козаки взялись допомагати іншим.

Коваль отямився. Він слідкує за тим, що коїться, спокійним поглядом. Він не скиглить про те, як йому боляче, і не просить розв’язати. Коваль краще помре, ніж наразить когось на небезпеку. Інші у фортеці не звертають на нього увагу. Не через байдужість. Кожен виконує свою роботу. Відволікатись немає часу.

Прохід до головного куреня розчистили. Кілька селян виводять коней. Тварини пручаються й ржуть, дивлячись на гори трупів з обох боків. Селянські коні не привчені до запаху смерті. Їх тягнуть за узди силоміць. Бондар подивився на це, і у його голові мимоволі спливла біблейська історія про прохід Мойсея та його народу крізь Червоне море. Тільки у тому, що відбувалось останнім часом, нема Божої волі.

Коней запрягли у вози. Козаки почали завантажувати мерців. Рудого, що допомагав запрягати коней, знудило вдруге. Одного з селян теж вивернуло. Сморід від трупів, що не дає спокійно дихати ще з ночі, посилився вдвічі. Наче кара єгипетська, налетіли трупні мухи. Для людей – горе, для них – бенкет. Вони дзижчать, дратуючи і без того розхитані людські нерви.

– Вивозьте трупи через східні ворота і складайте їх на галявині біля старого млина, – скомандував Бондар.

Сім возів один за одним виїжджають з фортеці. Козаки з боків супроводжують їх, тримаючи руки на ефесах своїх шабель. Незважаючи на втому, вони ладні дати відсіч будь-якій загрозі. Усі розуміють, що це ще не кінець.

Бондар все ще намагається вдивлятись у кожне мертве обличчя. Але їх занадто багато. Ці обличчя – сірі або почорнілі, деякі наче усміхнені, деякі зовсім без шкіри, або із слідом від шаблі. Усе це злилось для Михайла в одне-єдине обличчя смерті. Він знав багатьох з тих, хто помер, але не впізнає жодного. Незважаючи на це, він продовжує вдивлятись, бажаючи і разом із тим боячись побачити тих, кого він колись любив.

Сонце в зеніті. В черговий раз велика біла хмара повільно ховає небесне світило від людських очей. Багато трупів вже вивезли, але залишилось приблизно стільки ж. Пусті вози знов заїжджають у відчинені навстіж ворота фортеці. Дехто з козаків переносить небіжчиків із західної частини. Інші стоять біля трупів, в котрий раз готуючись загружати вози.

Від людей не чутно ані слова. Усі наче забули, як розмовляти. Козаки та селяни повторюють одні й ті самі рухи. Механічно. Поглибившись у свої думки. Вони досягли того рівня втоми, коли ні біль, ні горе, ані навіть сама смерть не мають значення.

Увагу Бондаря привернув небіжчик. Він сидить, обпершись спиною об вежу. В нього відсутня верхня частина голови, рот відкритий у німому крику. Всередину його черепа з вежі падають краплі. Михайло вдивляється у пусті очниці небіжчика, з яких стікає дощова вода, змішана з кров’ю. Мрець наче плаче за своїм втраченим життям, і Бондар не може відвести погляд від цієї фантасмагоричної картини. Михайло застиг, наче статуя, наче споглядання цього мерця може допомогти йому розкрити сенс жаху, який коїться навкруги.

– Що трапилось, Михайле? – спитав Кривоніс у Бондаря.

– Нічого… Усе добре, – промовив Бондар, наче отямившись від глибокого сну. – До роботи.

Більше нічого не кажучи один одному, Кривоніс та Бондар підхопили чергового небіжчика й поклали у віз.

Щось дивне коїться із часом. Він тягнеться повільно, наче черепаха, й разом із тим ніхто не помітив, що сонце вже хилиться на захід. Робота добігає кінця. Біля старого млина виросла велика гора з трупів.

Більшість людей продовжують возити небіжчиків, але кілька козаків вже носять хмиз із саду, що знаходиться неподалік. Деревина вогка, запалити вогнище буде важко, проте, коли його запалять, загасити його буде неможливо.