Глава 16. Мученик

Усі почули сильний вибух, що пролунав зі сторони західних воріт, але ніхто не повернув голови. Козаки занадто зайняті. Вони тримають стрій. Вони вбивають повсталих.

«Кінець близько», – подумав Бондар. Він розуміє, що це за вибух і що він означає, але йому байдуже. Він вдивляється у почорнілі, гнилі, понівечені обличчя. Він все ще намагається знайти знайомі риси.

Із західної сторони прибіг козак. До нього побігли одразу три потвори. Він, не дивлячись, рубанув одну з тварюк, відрубавши кілька кістлявих пальців, й протиснувся крізь щільний ряд козацького строю. Козаки зустріли своїми списами потвор, що переслідували його.

– Бондар! – випалив козак, важко дихаючи. – Західні… Ворота…

– Віддихайся й кажи, нарешті, що трапилось, – гаркнув Бондар.

– Західні ворота не витримають. Ми підірвали міст, але це їх не спинило. Їх занадто багато. Кривоніс просив передати, що він буде відступати.

«П’ять куренів, на яких усі так чекали, нарешті тут, – подумав Бондар. – Тільки не до нас вони прийшли на допомогу».

Навколо відчувається напруга. Козаки починають нервувати. Навіть Косар не схожий на себе. Він увесь тремтить. Напевно, через те, що з усіх сил намагається стримати свій буйний норов. Ніхто з козаків ніколи не повірить, що це через страх, адже навряд в усьому світі знайдеться хоча б десяток таких же шалених, нестримних і сміливих рубак, як він.

З правої сторони куреня вийшла купка козаків на чолі з Кривоносом. Вони відчайдушно відбиваються від орди мерців. Вони повільно вклинились у бойовий порядок козаків, якими командує Бондар.

– Де інші? – спитав Бондар у Кривоноса.

– Усі загинули, – пролунала, наче смертельний вирок, різка відповідь Кривоноса.

Західні ворота захищала сотня найкращих бійців й іще пів резерву, а повернулось звідти лише одинадцять разом із Кривоносом. У фортеці залишилось лише одне місце, де ще можна оборонятись.

– До головного куреня!!! – кричить Михайло Бондар.

Козаки по одному швидко заходять усередину будівлі.

– Швидше, хлопці!!! – волає Косар, намагаючись йти назад разом з усіма, але він ніколи не вмів відступати. Він не зміг себе стримати. Він пішов уперед. Тепер усі впізнали старого Косаря. Тепер він не воїн, він митець. Його бойова коса – пензель, поле бою – полотно. Навколо летять голови, руки, ноги та нутрощі. Він створює свій черговий та останній шедевр. На якусь мить козаки заворожено дивляться на цей прекрасний і разом із тим жахливий танок смерті, але усі швидко отямились. Він самотужки створив на подвір’ї біля куреня велике коло з трупів повсталих, давши можливість відступити іншим. В такі миті душа Косаря наче потрапляє у інший вимір, а тіло залишається у цьому і рухається само по собі. Дехто намагається кричати Косарю, щоб він йшов усередину. Запізно. Його зброя ламається. Він вбиває кількох повсталих кинджалом, але один із них кусає Косаря за руку. На нього кидається ще один, потім ще. Вони розривають його на шматки.

Козаки вбігли до куреня, зачинили двері та поставили засув. Ставні на вікнах забиті дошками, усі отвори, у які можна пролізти, забарикадовані. Коваль на совість виконав свою роботу. Це гарна, міцна будівля. Її будували усією громадою. Завдяки їй, козаки, можливо, зможуть протриматись ще декілька днів.

Тут усі, хто залишився у живих: козаки, що захищали східні стіни, кілька селян, жінки, діти та ті, що намагалися захистити стіни на заході. Усіх разом – трохи більше сотні, тих, що можуть битися – менше половини.

Рудий парубок, що прибув із Косарем, теж тут. Він сидить на підлозі і тремтить усім тілом, наче осиковий листок.

– Боягуз, – сказав йому Бондар з відразою. Хлопець подивився на нього, і Михайло одразу згадав Дмитра. Той був таким же молодим і наляканим. Раптом Бондар зрозумів, як сильно він втомився.

Тепер головний курінь схожий скоріш на хлів, аніж на головну будівлю фортеці. Дехто з селян припхав із собою своє майно: якесь лахміття, глечики, кошики, декілька вил, домашню худобу – два півня, сім курей, свиню та чотирнадцять коней. Все це може знадобитись в майбутньому. Якщо воно настане.

Двері та ставні тріщать від глухих ударів ззовні. Чується хрип мерців. Діти плачуть. Коні неспокійно іржуть. Кури квокчуть. Усі ці звуки зливаються у жахливу какофонію.

– Усі нагору! – промовив Бондар до козаків. – Шмат, візьми одну з курей, розріж на кілька частин і підвісь над вікнами на другому поверсі. Можливо, свіжа кров відволіче потвор.

Шмат вхопив курку, що пробігала повз, та різким рухом звернув їй шию.

– Олесь, – промовив Іван Пономаренко до свого брата, показуючи йому своє плече.

– Ні, – переляканим голосом сказав Олесь, побачивши слід від укусу.

Шмат та ще кілька козаків хмуро дивляться на поранення Івана. Бондар мовчки витягнув шаблю.

– Я не дозволю! – викрикнув Олесь, теж тримаючи у руці зброю.

– Припини, – ледь чутно промовив Іван, поклавши руку на плече брата. Він зняв з поясу шаблю, яка перейшла до нього від Стуса та протягнув її Олесю. – Ти маєш це зробити.

– Я не зможу.

– Ти мусиш. Краще ти, ніж хтось інший. Якщо нічого не робити, я стану таким, як ці потвори. Ми обидва це знаємо. Я цього не хочу. Цього не можна допустити.

– Але можливо, ще можна щось зробити.

– Не обманюй себе. Мені не жити.

Олесь обережно узяв шаблю. Її рукоять злегка потемніла. Її вигнуте лезо забрало багато життів. Але все одно, ця стара зброя, зроблена з дамаської сталі, гостріша та міцніша, ніж інші шаблі.

Іван озирнувся навколо та побачив Стасю. Вона дивиться на нього своїми великими блакитними очима. Раптом Івану так сильно захотілось жити, що він ледь стримався, щоб не заволати від відчаю. Проте він стримався. Він піде, як справжній козак.

– Помолись за мене, – промовив Іван, підійшовши до Стасі. Вона мовчки кивнула. Він хоче сказати ще щось, але не може знайти слів.

– Час йти, Іване, – похмуро промовив Бондар.