Глава 15. Марно

Мерців стало трохи менше. Вони вже не напирають, як уранці. Тепер стримувати їх набагато легше. Козаки розуміють, що ці скажені потвори колись були селянами – тими, кого вони мали б захищати, але повсталих вже не повернути до життя. Вони завжди будуть жадати людської плоті. Вони не зупиняться. Братчики продовжують рубати їх, все більше забруднюючи свої сорочки та шаровари чорною, густою, як кисіль, кров’ю, і дощ, що майже припинився, не зможе змити її.

Кривоніс подивився на міст. По ньому б мала прийти допомога, але цього вже не станеться. Він чув, як один з козаків, що приїхали у фортецю, розповідав, що трапилось із куренями, на яких усі так чекали. Він розуміє, що насувається.

– Бутко, Бородай! – гукнув Кривоніс двох козаків. – Треба підірвати міст! Впораєтесь?

– Чого б це нам не впоратись? – всміхнувся Бутко. – Було б тільки чим!

Кривоніс озирнувся на схід. Він побачив бочку з порохом, що стояла недалеко від барикади, вистроєної під керівництвом Коваля.

– Візьміть ту бочку з порохом!

– Тільки б порох не відсирів, – пробубонів собі під ніс Бородай.

Обидва козаки спустились униз й пішли за бочкою.

Кривоніс зняв із себе очкур. Підняв кришку лампадки, що стояла поруч. Олії там не дуже багато, але цього має вистачити. Він опустив очкур у лампаду. Тканина швидко ввібрала горючу рідину.

Бутко та Бородай, важко дихаючи, витягнули бочку з порохом на стіну. Козаки обв’язали бочку мотузками та обережно спустили униз.

– Візьми, – промовив Кривоніс, протягнувши промаслений очкур Бородаю.

Бородай похмуро подивився на Кривоніса та взяв шматок вогкої тканини, не вимовивши ані слова.

Бутко та Бородай спустились по мотузкам і відв’язали бочку. Мерців набагато менше, ніж було кілька годин тому. Четверо біжать по мосту, п’ятеро видираються по частоколу. Деякі безцільно блукають по полю за річкою. Один з повсталих махає руками, наче тримає невидиму косу. Можливо, таким чином його душа намагається пробитись крізь непроглядну пітьму смерті, а може, тіло просто відтворює те, що він робив при житті. Тепер це не має значення. Для усіх це просто мрець, що повернувся з того світу.

– Господи, врятуй і збережи, – прошепотів один з козаків біля Кривоніса, дивлячись у даль.

Кривоніс подивився у ту ж сторону. Наче хвиля у бурю, до фортеці швидко наближається орда мерців.

– Не встигнете! – гукнув Кривоніс Бородая та Бутка.

– Встигнемо! – неприродно радісно випалив Бутко.

– Трясця, – ледь чутно промовив Бородай.

Бутко та Бородай вбили чотирьох потвор, що наскочили на них. Вони швидко це зробили. Вони вправлялись у вбивстві цих тварюк зранку. Козаки швидко перетягнули бочку з порохом під міст та поставили біля однієї з опор. Бородай прив’язує бочку, Бутко, зайшовши по коліна у річку, притримує її, щоб не впала.

– Давай швидше, – промовив Бутко.

– Не квап мене.

– Так, ти правий, – нервово всміхнувся Бутко. – Це усього лише армія повсталих мерців.

– Заціпся і не заважай. Я майже скінчив.

– Та невже. Не треба навіть…

Раптом Бутка затягнуло під воду. Інстинктивно він схопився за мотузку. Бородай не встиг зав’язати вузол. Бочка нахилилась та впала на бік. З води висунулась рука. Бородай вхопив її та потягнув. Бутко волає та сіпає ногою. Бородай із великим зусиллям витягнув Бутка на земляний вал і побачив потвору із темно-синьою шкірою. Її роздуло від води, замість ніг нижче колін в неї гострі зламані кістки і розірвані м’язи. Вона вчепилась у ногу Бутка своїми зубами та руками. Бородай витягнув шаблю й двома вдарами відтяв голову потворі.

– Тебе вкусили… – промовив Бородай.

– Дякую, а то б я не помітив, – огризнувся Бутко. – Дай мені запал і забирайся звідси. Я сам підірву міст.

Бородай нічого не відповів. Він обережно підтягнув Бутка до опори, біля якої лежала бочка.

– Повертайтесь, вони вже зовсім близько! – кричить Кривоніс.

Бородай навіть не подивився у сторону фортеці. Він підняв бочку і знов притулив її до опори.

– Зможеш тримати бочку? – спитав Бородай.

– Так, – промовив Бутко, став на коліна, скривився від болю та обхопив бочку руками, наче кохану жінку.

Бородай зробив кинджалом дірку у бочці й пропхнув туди вологий від олії очкур. Він дістав огниво й здобув кілька іскор. Не вийшло. Він б’є кременем об кресало ще й ще, але тканина ніяк не загоряється.

По мосту чуються глухі, швидкі кроки. Навколо лунають звуки, наче щось важке падає у воду.

– Вони вже тут! – процідив крізь зуби Бутко.

Бородай не відповідає. Він і сам це чудово розуміє. Він відкрив кришку бочки. Порох сухий. Бородай опустив всередину руки, тримаючи огниво.

– Прощавай, побро, – промовив Бородай

– Прощавай, – із дивним спокоєм у голосі відповів Бутко.

– Господи, врятуй душу мою, – промовив Бородай й висік іскру.

Пролунав вибух. Половина моста підірвалась. Дошки, друзки та частини тіл мерців, що були на мосту, розлетілись у різні сторони.