Глава 14. Зневіра

Дощ трохи вщух. Але судячи з важких сірих хмар, сьогодні він буде йти ще довго.

«Що там відбувається? – думає Бондар. – Куди побіг Косар з іншими? Невже західні ворота не встояли?»

Бондар подивився у далечінь. Головний курінь та церква заважають побачити те, що коїться на іншій стороні фортеці.

– Олесь, – звернувся Бондар до хлопця, що, здається, звик до усього, що коїться, і рубає мерців, наче робив це завжди. – Біжи до Кривоніса, треба дізнатись…

Бондаря перебило іржання. З-за головного куреня з’явилась осідлана кобила. З правої сторони у її стремені мотається нога, відірвана з м’ясом в стегновому суглобі. Тварина поранена. На боці і на шиї сліди від укусів. Дощ змиває бруд та кров з білої шерсті.

– Олешко, – прошепотів Бондар, побачивши на лобі кобили чорну пляму у вигляді зірки.

Кобила встала на диби, побачивши перед собою барикаду. Коваль і кілька селян вибігли з головного куреня. Вони оточили кобилу, але тварина наче сказилась від жаху і болю. Вона бігає взад і вперед. Вона збила з ніг кількох селян. З-за куреня виїхав вершник. Він під’їхав до кобили і з розмаху рубанув шаблею їй по шиї.

– Олешко, – прошепотів Бондар знов. – Пробач мені.

– Пане Бондар, позаду! – почув Михайло голос Івана.

Бондар обернувся саме вчасно, щоб вхопити за шию потвору, яка на нього накинулася. Він впав разом із тварюкою на поміст й впустив шаблю. Раніше він ніколи не впускав з рук своєї зброї. Мрець робить уривчасті рухи і клацає зубами, намагаючись вкусити Михайла. Бондар великим зусиллям поклав повсталого на спину, вперся коліном мерцю у живіт та вдарив кулаком у його почорніле обличчя. Він вдарив ще і ще. Він б’є мерця, не кваплячись, наче куючи меч у кузні. Чується хруст кісток. Мрець вже не рухається, але Бондар продовжує бити.

– Андрій, Дмитро, Власта, Олешко, – шепоче Бондар, супроводжуючи кожне ім’я вдаром. З його очей течуть сльози.

– Припини, – почув Бондар знайомий голос й відчув, як хтось поклав руку йому на плече.

Бондар отямився, зрозумівши, що просто вбиває у дерев’яний настил осколки черепу та залишки гнилого мозку. Бондар обернувся й побачив Байду – славетного козака, що стояв на чолі одного з п’яти куренів, які мали б прийти у фортецю на допомогу.

– Здоров був, Михайло, – похмуро промовив Байда.

– Я гадав, ти зараз в Молдавії, – промовив Бондар замість привітання.

– З Молдавією не склалося.

– Скільки із тобою людей? – спитав Бондар.

– Двадцять вісім.

– Де інші? – спитав Бондар, вже знаючи відповідь.

– Немає інших, Михайло. Учора ми зупинились біля якогось кургану. До фортеці було вже недалеко, але перехід був важкий, і ми вирішили відпочити. Усі були у піднесеному настрої, ми знали, що ми на своїй землі, і що вороги далеко. Ми виставили часових, хоча не чекали нападу. Рано вранці, коли більшість козаків ще спало, з кургану полізли потвори. Вони кидались на усіх, кого бачили, і вбивали. Багато братчиків було вбито уві сні. Коли ми отямились, то повбивали потвор з кургану, але було запізно. Було занадто багато вбитих та поранених. Мертві почали повставати, поранені – скаженіти. І тоді почалось справжнє пекло. Вцілілі намагались оборонятись, але нас ставало менше – їх більше. Коли ми побачили цього хлопця, в нас з’явилась надія. Він розповів, що фортеця тримається, але вам потрібна допомога. Потвори нас оточили. Ми вирішили пробиватись до вас. Той хлопець, що прискакав з фортеці, я навіть не знаю, як його звали…

– Олешко, – роздратовано промовив Бондар.

– Олешко, – задумливо повторив Байда. – Він поскакав попереду із шаблею у руці. Мерці накинулись на нього, наче бджоли на мед… Я бачив, як вони стягнули хлопця з коня. Він був сміливим. Мерці були усюди… Їх було так багато… Коли ми вирішили прориватись, нас було десь біля двох сотень, коли ми з боєм вирвались із табору, нас залишилось не більше тридцяти. Коли ми пробились до фортеці, втратили ще одного. Я не розумію, Михайло. Що, в біса, коїться?

– Я не знаю, Байда, – збрехав Бондар.

Іван, Олесь та ще декілька козаків, що стоять поруч, почули розповідь Байди. Завзяття, яке оволоділо ними, покинуло козаків. До них знов прийшов відчай, хоча ніхто цього не показує. Допомоги не буде. Тепер усі це зрозуміли. Але Бондар – один із небагатьох, кого це не здивувало.

«Якщо ти падаєш з обриву, годі надіятись, що в тебе виростуть крила», – промайнули в думках Бондаря слова Богдана Стуса.

Мерці посилили натиск, наче відчувши відчай живих. Бондар озирнувся навколо. Були понесені великі втрати. Не вистачає чверті з сотні козаків, що прийшли захищати східну стіну. Мерці перемагають.

– Байда, йди до Косаря. Нехай залишить пів резерву на східній стіні, а з іншою половиною йде сюди, до барикад. У разі нашого відступу нас треба буде прикрити. Після відправляйся до головного куреня, тобі треба відпочити.

– Відпочину на тому світі. Не треба мене жаліти, Михайле. Я краще підіймусь на башту і покажу, як треба стріляти, – промовив Байда, побачивши, як один з козаків, що стріляв з башти, не влучив в одного з мерців.

– Добре, як знаєш.

– Олесь, ти чув, що я сказав Байді?

– Так.

– То виконуй наказ.

Олесь скорчив невдоволену гримасу, але побіг виконувати.

– І передай Косарю, щоб заряджав мушкети, – крикнув Бондар вслід Олесю.

Вже декілька сотень повсталих завалили земляний вал своїми трупами, але, здається, їх стає тільки більше. Козаки тримаються з усіх сил, але потвор так багато…

– Тримайтеся, хлопці!!! – волає Бондар, намагаючись підбадьорити інших.

Дві потвори прорвались, вбивши козака, що намагався їх зупинити. Вони майже одночасно стрибнули з помосту униз. З башти роздався постріл. В однієї з потвор знесло верхню половину голови, вона безвільно впала на землю. Байда завжди був гарним стрільцем. Інша потвора приземлилась і побігла до барикад. Її зустрів один з козаків з резерву, що встиг повернутись зі східних воріт. Він відкинув мушкет, розуміючи, що не встигне його перезарядити, витягнув шаблю і вбив мерця, рубанувши йому по голові.