Глава 12. Доказ

– Мені шкода, Миколо, – промовив Косар.

Отець Микола пройшов повз, й навіть не подивився у його сторону. Заглибившись думками у своє горе, не промовивши ані слова, він зайшов у головний курінь.

Бондар мовчки проводив поглядом святого отця. Він знає, слова співчуття потрібні батьку, що втратив своїх дітей, як кобилі другий хвіст.

– Кошовий, ти хоча б тепер розумієш, що тобі треба стати на чолі?

– Я тобі вже сказав, без ради не маю права, – відповів Косарю Бондар.

– Добре, кошовий, буде тобі рада.

Селяни усе ще проходять через східні ворота. Навколо стоїть жахливий гамір.

– Браття! – викрикнув Косар.

Через навколишній гамір Косаря почули тільки ті, що стояли поряд із ним.

– Браття! – прокричав Косар голосніше. Його почули вже більше козаків і ті, що його почули, передавали іншим, що Косар хоче щось сказати. Нарешті усі козаки замовкли і залишили свої справи. Тільки селяни продовжували горлати, намагаючись пройти один поперед іншого у східні ворота.

– Браття!!! – закричав Косар так голосно, як тільки міг. – У темні часи, коли ворог підступає до наших кордонів, ми даємо йому відсіч. А щоб це зробити, нами повинен керувати найкращий з нас. Тож і тепер ми повинні обрати того, хто поведе нас у бій. Можливо, тепер не найкращий час, але іншої нагоди в нас може і не бути.

Козаки почали перемовлятись між собою.

– Кривоніс! – вигукнув хтось прізвище отамана, керуючого куренем, що розміщується у фортеці.

– Кривоніс! Кривоніс! – підхопило ще кілька голосів.

– Я Кривоноса знати не знаю, – вигукнув хтось з козаків. – Косар – кращій воїн за нас усіх, нехай він і керує!

– Косаря!!! – загорлало ще більше козаків.

Косар набрав у легені повітря і зібрався вигукнути прізвище Михайла.

– Бондаря!!! – випередив Косаря Панас Шмат. – Якби не він, багато з нас тут би не стояли!

– Бондаря!!! – підхопили ті, що досі мовчали.

– Так! Вірно! Бондаря!!! – закричали ті, що вигукували інші прізвища.

У голові Бондаря сплив спогад про те, як багато років тому його обирали кошовим. Він згадав, як два рази відмовлявся від булави – символу влади, а на третій раз прийняв її. Це старовинна козацька традиція. Він повинен був слідувати їй. Але тоді він насправді хотів влади. Тепер він не хоче нічого.

– Я не бажаю цього! – щиро промовив Бондар.

– Годі тобі, Бондар! – вигукнув Шмат. – Хто ж буде краще за тебе?

– Якщо товариство тебе обрало, ти повинен прийняти цю честь! – вигукнув Коваль. – Такий закон!

Козаки загорлали. Їхні голоси злились в єдиний незрозумілий лемент.

Бондар покірно прийняв небажаний тягар, який на нього поклали. Але він не може зрозуміти, ким саме його обрали? Адже у фортеці тільки один курінь, і в нього вже є отаман. Ще тут кілька десятків козаків з інших куренів та селяни із своїми пожитками. Тож він не курінний та не кошовий, проте Бондар відчуває, що з’ясовувати це він не має часу.

– Добре! – промовив Бондар, піднявши руку. Гамір потроху стих. – Якщо шановне панство вирішило, тож бути цьому! Але в нас немає часу…

– Там якась жінка! – перебив Бондаря козак, що стоїть на помості біля західних воріт. – Здається, вона не при собі!

Кілька козаків кинулись до воріт, щоб відчинити їх.

– Не відчиняйте! – загорлав Косар, розштовхуючи натовп козаків.

Козаки, що хотіли відкрити ворота, встали, як укопані, але не через крик Косаря. Почувся глухий удар з іншої сторони воріт.

– Гей, жіночко, заспокойтесь, – промовив козак на стіні. – Відчиніть вже ворота, або вона їх перелізе!

Ніхто навіть не ворухнувся. Чуються дивні звуки, наче хтось впивається пазурами у дерево. Нарешті на воротах показалась темно-синя рука, за нею показалась жінка із білими очима. Козак, що стояв на помості, підійшов ближче. Зненацька жінка накинулась на нього, вчепившись у шию. Козак закричав, втратив рівновагу і впав з помосту разом із жінкою прямо перед воротами. Жінка шматує козака. Усі ошелешено дивляться на це. Пошматувавши тіло братчика, жінка підняла своє скривавлене лице і підвелась. Вона обводить усіх присутніх жадібним поглядом білих бездушних очей.

Зненацька кілька козаків, що стояли у натовпі, впали від поштовху в спину. Косар вибіг із своєю улюбленою зброєю у руках. Він швидко наблизився до жінки. Вона відреагувала миттєво й побігла до Косаря, але цього козака не злякати. Він стрибнув спочатку вліво, потім вправо, спантеличивши потвору, і швидким, блискавичним, вдаром відрубав тварюці макітру. Голова кілька разів перекрутилась у повітрі і впала на землю біля ніг одного з козаків.

Усі стоять мовчки. Погляди прикуті до двох мертвих тіл. Бондар пробрався крізь натовп і зупинився, випадково штовхнувши ногою голову тварюки. Тут разом з іншими стоять Коваль, брати Пономаренки, Панас Шмат, Кривоніс, Петро Бутко, Олекса Бородай і Рудий, який досі тремтить від страху. Олешко разом з іншими козаками піднявся на поміст, щоб краще бачити, що коїться.

Мертвого козака почало трусити.

– Дивіться! – вигукнув Косар. – Дивіться уважно, що йде до нас!

Косар розуміє – багато хто з присутніх досі не вірить у те, що розповідав він та близнюки. Багатьом людям потрібні докази, і зараз вони їх побачать.

Мертвого козака перестало трусити, він перевернувся й здійнявся на коліна. Із смертельної рани на його шиї вже не тече кров. Він хрипить і шкірить зуби, наче у посмішці. Косар швидко відрубав мерцю спочатку ліву руку, а потім праву і відійшов на кілька кроків, але для повсталого, здається, це не проблема. Підстрибнувши, мрець підвівся на обидві ноги й побіг на Косаря, але той ухилився і майстерним ударом відрубав повсталому обидві ноги. Це теж не заспокоїло мерця. Він звивається усім тулубом і сіпає головою із боку вбік.

– Дивіться! – вигукнув Косар ще раз. – Це вже не наш побратим! Це повсталий мрець! Сотні таких потвор ідуть на нас! Їх не налякати, із ними не домовитись! Їх можна зупинити, тільки вбивши усіх до останнього!