Глава 11. Пастка

Гонта пришпорив коня й поїхав підтюпцем у напрямок лісу, як йому сказав Микита. Він доїхав до хати, що стоїть на околиці, й зупинився, різко натягнувши поводи. Шлях йому перепиняє туша розідраного коня. Гонта спішився й озирнувся навкруги. Земля навколо тварини потемніла від крові. Шматки шкіри, кишок та внутрішніх органів розкинуті навколо. Обгризені ребра коня стирчать, наче вила. Тин біля хати проломлений, біля ґанку лежить недоплетений вінок. До дверей, вибитих усередину хати, тягнеться дивний кривавий слід.

– Ворог іде! Усі до фортеці! Мерщій! Беріть тільки необхідне! Рятуйте свої життя! – почув Гонта далекі крики.

Гонта витягнув шаблю й прослідував за кривавими відбитками ніг. Він піднявся на ґанок, подивився у дверний прохід, та його понівечене шрамом лице спотворилось ще більше гримасою жаху та відрази. Усередині хати він побачив велику істоту, наче створену з жиру та шкіри. Біля неї лежить труп із розтрощеною макітрою, пательня та виваляні у крові пундики. З розідраного черева тварюки виходить назовні вміст її шлунку. Вона бере руками цю наполовину переварену криваву кашу і знов їсть, чавкаючи від насолоди. Гонта не витримав цього видовища. Його знудило прямо на ґанок.

– Мабуть, не судилося нам із тобою зустрітися, Олеся, – прошепотів Гонта, всміхнувшись невідомо чому.

Гонта зібрався йти до свого коня і їхати якомога далі звідси, аж раптом до нього донісся тихий стогін, схожий на писк миші. Гонта зупинився й повільно повернувся. На мить йому здалось, що він помилився, але стогін знов пролунав десь позаду потвори. Гонта зібрав усю свою сміливість та зайшов усередину хати. Побачивши його, тварюка відволіклась від свого мерзенного їдла. Шкірячи зуби, вона поволі потягнула до нього свої товсті темно-сині пальці. Гонта з усієї сили увігнав свою шаблю в око потвори. Клинок вийшов з її потилиці, окропивши стіну та підлогу кров’ю та мізками. Руки тварюки безвольно впали. Гонта витягнув шаблю та із великим зусиллям перекотив потвору набік. З її черева вивалилися нутрощі. Гонту знову ледь не знудило, але він стримався і обійшов тіло. Він почув, як з невеликого проміжку між пічкою та стіною лунає тихенький плач. Гонта зазирнув туди та побачив дівчину із скуйовдженим волоссям, усю вимазану у сажі. Вона сидить, обхопивши руками коліна.

«Невже через тебе я сюди припхався?» – подумав Гонта.

– Не бійся, я тебе не скривджу, – сказав він уголос, протягуючи до дівчини руку. – Ходімо зі мною, я тебе врятую.

Вона підкорилась та вхопилась за руку Гонти. Він витяг дівчину назовні, подивився у її великі перелякані різнокольорові очі і зрозумів, що приїхав недаремно. Її брудний одяг і обличчя вимазані у сажі, але це не завадило Гонті зрозуміти, що гарнішої дівчини він давно не зустрічав. Він обережно узяв її на руки та підняв. Дівчина тремтить усім тілом. Вона обхопила його шию руками і притулилась до нього. Гонта відчув, як по його тілу розливається приємне тепло. Він зажадав її так, як вже давно нікого не жадав.

– Мамо! – тільки і змогла вимовити дівчина, подивившись на неосяжний труп на підлозі.

– Не дивись туди, не треба.

Гонта виніс її з хати. Дівчина все ще тремтить, її обличчя бліде, наче крейда, з її прекрасних очей стікають сльози, змиваючи сажу. Але навіть усе це не може спотворити її красу.

– Тебе ж Олеся звуть?

Дівчина ствердно захитала головою.

– Усе буде добре, Олесю, – промовив Гонта, хтиво посміхнувшись. – Зі мною тобі нічого боятись.

Гонта посадив Олесю на коня й сам сів у сідло. Однією рукою він тримає узду, іншою вхопив дівчину за талію. Він спрямував свого коня до лісу. Якщо б хтось не місцевий був на місці Гонти, то поїхав би до фортеці. Адже більшість гадає, що міст біля фортеці – це єдиний шлях через річку. Але Гонта знає, що робить. Коли він потрапляв у незнайому для себе місцину, перед тим, як збезчестити чергову дівчину, у першу чергу Гонта йшов до найближчого шинку, пригощав місцевих горілкою та розпитував у них про усі маловідомі стежки. Колись давно те ж саме він зробив і у Старосіллі. Один жебрак розповів йому про маловідому переправу через Стриж. Він повинен знати про усі можливі шляхи відступу. Коли діло доходить до стрибання у гречку – Гонта справжній стратег.

Між Старосіллям та лісом простирається велика галявина, покрита пожовтілими від сонця степними травами. У погожий сонячний день мало хто з козаків, опинившись на цій галявині, міг втриматись, щоб не пустити свого коня галопом повз ліс. Але тепер сонячні промені ледь пробиваються крізь важкі сірі хмари, та й думки Гонти, як завжди, зайняті дещо іншим. Він їде по галявині, дивлячись тільки на Олесю, усе сильніше притискаючи її до себе. Кінь наблизився до лісу, Гонта спішився і, вхопивши його за узду, повів крізь чагарник, прорубуючи прохід своєю шаблею. Олеся сидить верхи й час від часу пригинає голову, щоб не зачепити наступну гілку. Вона боязко поглядає на Гонту зверху униз. Вона усе ще сильно перелякана і, здається, не зовсім розуміє, що коїться.

– Де ж ця клята стежка? – роздратовано прогарчав Гонта.

Багато років тому Гонта швидко знайшов цю стежку. Тепер на цьому місці лише хащі. Можливо, він не там шукає, адже стільки років минуло, чи, може, стежина заросла. Проте Гонта не зупиняється і все рубає гілки та кущі, продираючись усе глибше у ліс. Він вже почав втрачати надію, аж раптом побачив те, що шукав. Він повів коня по стежці, що веде у сторону річки. Тільки тепер Гонта помітив, що із лісом щось не те. Листя на деревах гниє та опадає, вкриваючи землю навколо чорним хрустким килимом. Навколо валяються мертві тушки пташок та дрібних тварин. Навіть самі дерева змінюються на очах. Стовбури викривляються, гілки рухаються, звиваючись, наче змії. Гонта намагається не звертати на це уваги, він вперто йде по стежці, рубаючи рухливі гілки, які час від часу перепиняють йому шлях і наче намагаються вхопити. Нарешті Гонта побачив старий навісний порохнявий міст, з’єднуючий круті береги річки, які підносяться над нею на кілька сажнів. Підійшовши до мосту, Гонта ступив на нього ногою і кілька разів тупнув, перевіряючи на міцність. Він здається достатньо надійним. Армія по ньому не переправиться, але кілька людей зможуть пройти.