Глава 10. Злодії

– То що, Гонто, точно і з нами не підеш? – спитав Микита.

– Я тобі вже сказав, – відповів Гонта, сідаючи на коня.

– Взагалі, Косар правий стосовно фортеці, – промовив Шумейко. – Єдиний шлях через річку – це міст біля західних воріт.

– Це ти так вважаєш. Як проїхати до вашої Олесі? – звернувся Гонта до Микити.

– Просто їдь у напрямок лісу. Доїдеш до околиці, побачиш хату. Там і живе Олеся. За цією хатою село кінчається. Не помилишся.

Гонта пришпорив коня та поїхав.

– Ну що, хлопці, ходімо до Лиси? – спитав Микита.

– А може, все ж таки краще до фортеці? – відповів питанням на питання Гнат.

– Та ми швидко, – відповів Шумейко. – Лиса поділиться із нами своїм добром, і ми одразу поїдемо. Нас усього четверо, ми багато не візьмемо. Лиса не зубожіє.

– Годі теревенити, – роздратовано сказав Середа. – Поїхали вже.

Усі, окрім Гната, посідали на коней.

– Микита, в мене ж свого коня нема, – жалібно промовив Гнат. – Підвезеш мене?

– Залізай скоріше, – процідив крізь зуби Микита.

– Ти диви, Середа! – всміхнувся Шумейко. – У хлопчиків один кінь на двох! То, може, вони й у Лиси одну частку візьмуть?

– Візьмемо скільки потрібно, – буркнув Микита.

– Їдьте уперед, показуйте, де живе цей Лиса, – похмуро промовив Середа.

Микита неохоче підкорився, шмагнув свого коня і поїхав. Середа та Шумейко рушили за ними. Вони проїхали кілька хат. Селяни метушаться, запрягають коней, кладуть своє манаття у вози.

– Ворог іде! Усі до фортеці! Мерщій! Беріть тільки необхідне! Рятуйте свої життя! – чуються вигуки звідусіль.

– Приїхали, – промовив Микита, зупинивши коня біля високого паркану.

– Еге! – вигукнув Шумейко. – Та тут ще одна фортеця!

Усі четверо спішились. Почувся несамовитий собачий лай.

– Гей, ви! – звернувся Середа до Гната та Микити. – Лізьте через паркан. Ми з Шумейком поліземо через ворота.

– А може, краще пристрелити псів? – перелякано спитав Гнат. – В нас же пістолі є.

– Забагато шуму, – відрізав Середа, витяг з-за чобота кинджал, зажав його лезо між зубів та поліз на ворота.

– Чого стоїте? – глузливо спитав Шумейко, видершись на ворота. – Чи ви так налякались, що, і золото вже не потрібно?

Микита змовчав та підійшов до паркану.

– Підсади мене, – промовив Микита до Гната.

Гнат притулився спиною до паркану та встав на одне коліно. Микита пройшов по коліну та по плечу Гната, наче по сходах, підтягнувся, сів на паркан, подав руку Гнату й допоміг йому залізти.

Тим часом Середа зістрибнув на землю прямо перед одним із собак. Пес зробив спробу вкусити Середу за ногу, але той спритно вхопив тварину за шию та встромив кинджал прямо в око. Інший пес з риком, клацаючи зубами та бризкаючи слиною, стрибнув, націлившись на горлянку Середи, але Шумейко опинився прямо перед вовкодавом, з розмаху вдарив його ногою, витягнув шаблю та розрубав пса навпіл. Але гарчання не припинилося. Воно доноситься з облупленої хати Петра Лиси.

– Заходьте усередину! – гримнув Середа на Микиту та Гната, які тільки зістрибнули з паркану.

– А може, не треба? – промимрив Гнат. – Хіба у такій халупі можуть бути коштовності?

Хата і справді не справляє враження: гнилий солом’яний дах, що прогнувся униз, засалені вікна затягнуті бичачим пузирем, трухляві двері.

– Робіть, що кажу! – крикнув Середа.

– Давайте, хлопці, раптом що, ми вам допоможемо! – намагається підбадьорити парубків Шумейко.

Микита підійшов до дверей. Гнат тримається трохи позаду. Хлопці повитягали свої шаблі. Шумейко теж підійшов ближче. Раптом пролунав постріл. У дверях виник невеликий отвір, розлетілись друзки, Микита сіпнув головою. Куля влучила трохи нижче ока, пройшла по дотичній, розтрощила йому вилицю та відірвала пів носа. Хлопець впустив свою зброю, закрив своє обличчя руками та мовчки, з переляканими очима пішов до Гната, наче той може чимось йому допомогти. Гнат у свою чергу відкинув шаблю, наче вона зненацька стала нестерпно гарячою, й спочатку позадкував, а потім кинувся до воріт і почав на них видиратись. С переляку він навіть не помітив засову, який можна було легко підняти й вийти назовні звичайним чином. Тим часом двері із хрустом відчинились, з них вискочив вовкодав, крупніший за інших двох. Він наскочив на спантеличеного Шумейка, повалив його на землю, вчепився у горлянку та почав рвати її, смикаючи головою з боку убік. З хати пролунав ще один постріл, але Середа вчасно відхилився. Він відчув, як поряд з його вухом просвистіла куля. Середа витягнув пістоль з-за пояса та вистрілив у відчинені двері навмання. Він викинув пістоль, витягнув шаблю та вбив нею вовкодава, відрубавши йому голову. Шумейко захлинається своєю кров’ю й тримається руками за розірвану горлянку. Це смертельна рана. Середа нічим не може допомогти своєму другу. Від цього ним оволодів відчай та гнів. Він увійшов усередину хати, але там нікого немає. На підлозі лежать пістоль та мушкет. Він озирнувся навколо та затримав погляд на відкритій двері. Середа побачив мертвих псів, бездиханне тіло Шумейка, Микиту, що став на коліна, наче у молитві – крізь пальці, притулені до його лиця, дощем стікає кров.

– Щеня, – промовив Середа, побачивши, як Гнат намагається вилізти на ворота та смикає ногою, не в змозі вивільнити шаровари, які за щось зачепились.

Середа вирішив перевірити кожну п’ядь цієї хати. Той, хто стріляв, не міг зникнути невідомо куди. Він подивився на стіл біля пічки. Він покритий посірілою від пилу скатертиною, яка доходить до самої підлоги. Середа підняв скатертину і побачив у підлозі квадратний дерев’яний люк із залізною ручкою. Він вхопив за ручку і обережно потягнув. Люк не піддався. Середа відкинув стіл й почав несамовито смикати за ручку с усієї сили, але вона не витримала і відірвалась. Він почув крик надворі. Це Гнат нарешті не втримався на воротах, розірвав свої шаровари та впав на землю. Середа неохоче повернувся. Гнат волає що є сил та тримається за свою зламану руку. Микита лежить на боці і вже не дихає.