Глава 9. Новина

У фортеці тихо. Мжичить дрібний дощ. Козаки сплять у куренях після нічної гулянки. Небо, наче розізлившись за щось на землю, скрило небесну блакить темно-сірими хмарами. Олешко, допомагаючи Ковалю, роздуває міхи. Коваль стоїть неподалік, вперши руки в боки. Закривши очі, він підставив обличчя під дрібні, колючі краплі дощу. На нього чекає багато роботи. Навряд сьогодні йому представиться ще одна можливість відпочити.

Ворота фортеці відчинені. Попереду й позаду козацькі загони. Ворог далеко. Ніхто не зможе напасти зненацька.

У цьому ранішньому похмурому спокої почувся цокіт копит, що швидко наближався. Це привернуло увагу Олешка. Він подивився у сторону західних воріт. Нарешті крізь них пронеслись на конях Олесь та Іван. За ними наче женеться саме пекло. Близнюки зістрибнули з коней та допомогли зійти селянкам.

– Олешко, біжи по куренях, буди усіх! – випалив Олесь замість привітання.

– Що трапилось? – спитав Олешко.

– Скоро дізнаєшся, біжи мерщій по куренях!

– Що коїться, хлопці? – спитав Коваль, підійшовши до близнюків.

– Мерці повстали! – ошелешив Коваля Олесь.

– Жартуєш? – нахмурився Коваль.

– Спокійніше, Олесь, краще розповісти усім одразу, – промовив Іван до брата, поклавши тому руку на плече.

– Підйом! Тривога! – чується недоладний підлітковий голос Олешка. Хлопець кидається з одного куреня в інший.

З куренів вибігають козаки. Наспіх одягнуті. Із заспаними очима. Хтось тримає у руках пістоль, хтось шаблю. Із одного з куренів спокійно вийшов Михайло Бондар. Мішки під очима і понуре лице виказують наслідки безсонної ночі.

– Що трапилось? Звідки напад? – лунають звідусіль роздратовані голоси козаків.

– Сюди, браття! – гукнув Іван Пономаренко, піднявши руку.

Козаки оточили близнюків та селянок, утворивши навколо них коло. Селянки притулились до своїх рятівників, не в змозі вгамувати тремтіння свого тіла. Нарешті з куренів вибігли майже усі. Навколо піднявся невдоволений гамір.

– Навіщо ви підняли тривогу? Чого мовчите? – посипались на близнюків питання звідусіль.

Обидва брати розгубились. Іван багато що хотів сказати, але його вуста наче сковало.

– Браття! – отямився Олесь. – Лихо прийшло на нашу землю! Лихо, яке раніше ніхто не бачив! Ми були… Там…

Олесь запнувся. Він не може вимовити ані слова. Несподівано на нього нахлинуло усвідомлення того, що із ними сталось. Він просто не може розповісти іншим того, що він бачив. Їх там не було. Вони не зрозуміють і не повірять.

– Чого ти мимриш?!! – вигукнув хтось. – Кажи вже, що сталось!!!

– Мерці! – крикнув Іван, змусивши усіх замовкнути. – Мерці повстали з могил! Вони йдуть сюди!

– Ви що, сучі діти, пошуткувати вирішили? – вигукнув Петро Бутко, перервавши тишу, що на якусь мить оволоділа усіма присутніми. Він босий. У одних шароварах. Він вклав шаблю у піхви, витягнув з-за поясу батіг та, замахнувшись ним, наблизився до Івана:

 – Я вам зараз покажу! Будете знати, як жартувати!

Олесь вийшов уперед, закривши собою брата, і з розмаху вдарив нападника. Опинившись на землі, Петро упустив батіг та втупився на Олеся, що стояв над ним, із готовністю нанести ще один удар за потреби.

Навколо піднявся гамір. Хтось регоче, хтось сипле прокляттями у сторону близнюків.

– Тиша! – прогримів Бондар. Усі одразу замовкли. Він подивився на близнюків, на селянок поряд із ними. Здається, тільки він помітив краплі крові на їхньому одязі. – Олесь, Іван. Я знав вашого батька та матір. До вашого діда я неодноразово звертався за порадою, після того, як мій батько загинув. І вас я знаю змалку. І мені не хочеться вірити у те, що ви могли збрехати чи пожартувати.

– Ми не брешемо, пане Бондар, – спокійно сказав Іван, дивлячись Михайлу прямо у вічі. – Сьогодні помер наш дід. Я сам бачив, як він помер. Він не дихав. Його серце не билося. Я перевірив це кілька разів. А потім… Потім він повстав та вбив і скалічив кілька селян. Ті, кого він вбив, теж повстали, а ті, кого він вкусив, наче сказились. Коли ми гадали, що сталося найжахливіше, з могил почали вилізати мерці. І, здається, ці пекельні тварюки йдуть сюди.

Ніхто не каже ані слова. Усі чекають, що скаже Бондар, а він тільки стоїть та дивиться на хлопців, переводячи свій пронизливий погляд то на Івана, то на Олеся. Колись він навіть не вислухав би їх. Вхопив би обох за коміри, вивів з фортеці, дав прочухана та наказав би проспатись. Але колишній Бондар помер разом з Андрієм. З того фатального дня він живе наче у кошмарному сні. Тепер він ладен повірити у що завгодно. Особливо, після зустрічі із тварюкою у шинку. Хоча зараз він не знає, було це насправді чи ні. Він навіть не певен, що тепер він не спить.

Тишу знову перервав цокіт копит. Але тепер цей тривожний звук наближається зі сходу. Через мить усі побачили Косаря. Він влетів у фортецю, наче вітер. Він різко натягнув поводи, піднявши свого коня на диби. Косар ледь втримався, щоб не впасти, та тільки кінь встав на чотири ноги, він спритно зістрибнув на землю. За ним прискакали ще троє козаків. Удалині чується гамір та крики, сповнені жаху.

– Тривога! Усі до зброї! – кричить Косар. Кров на його одязі засохла темно-бурими плямами. Останні посмішки зникли з козацьких облич. Усі розступились перед Косарем. Він побачив близнюків і переляканих селянок. Він подивився на них та усе зрозумів.

– Ти поранений, побро? – спитав Бондар.

– Це не моя кров, кошовий. Що з вами сталось? – спитав Косар у близнюків, вже знаючи відповідь.

– Мерці повстали! – промовив Іван. Він сказав це досить тихо, але його почули майже усі. Тепер ці слова вже не здаються брехнею або жартом. Косар задумливо похитав головою.

Крізь східні ворота проскакало ще більше козаків. Крізь них також почали проїжджати селяни, що везли свої пожитки на возах. Хтось тримає у руках курей та півнів. Хтось навіть примудрився запхати у віз свиню. Чоловіки, жінки, діти та старі. Вони усі налякані. Вони не розуміють, що коїться.