Глава 8. Гість

– В мене усе ніяк не йде з голови цей хлопець, мамо, – промовила Олеся, перебираючи намистинки на прикрасі у себе на шиї, наче чотки.

– Ти знов за своє? – суворо запитала Яремівна, стиснувши свої товсті губи.

– Він помер через мене.

– Чоловіки помирають через інших чоловіків й звинувачують у цьому жінок! Скільки я повинна тобі це повторювати? Не ти встромила кинджал йому у серце, це зробив той кволий йолоп. Він вколотив собі у голову казна що. Можливо, він приревнував до тебе, а може, вони посварились через якісь чоловічі дурниці. Чого ти вирішила, що в усьому винна саме ти?

– Але я подарувала надію.

– Одному ти подарувала квітку, а іншому ти дала напитись води. От і все. Чоловіки завжди вбивали і будуть вбивати один одного. Ти будеш себе винити у кожній смерті?

– Ні, мамо, але…

– Ніяких але! Я не хочу більше про це чути! І сховай намисто під сорочку!

– Навіщо носити прикрасу, якщо її не можна нікому показувати? – підвищила голос Олеся.

– Ти й сама знаєш, – обидва підборіддя Яремівни затремтіли, в очах з’явились сльози. – Я тобі казала вже багато разів. Це єдине, що залишив мені твій батько. І не підвищуй голос на матір!

– Вибачте мені, мамо, – примирливо промовила Олеся, сховала коралі під сорочку, підійшла до матері і обійняла, поклавши голову їй на плече.

– Це намисто повинно нагадувати тобі про чоловічу підлість, – вкотре розпочала Яремівна. По її червоних щоках покотились сльози. – Коли якийсь пройдисвіт захоче тебе обдурити, це намистечко нагадає тобі, на що можуть піти чоловіки, щоб досягти свого. Тому це намисто не для чужих очей, воно тільки для тебе. Ніколи його не знімай. Чуєш? Ніколи.

– Добре, мамо.

– Усе, досить, – сказала Яремівна, відсторонила доньку від себе і стерла сльози зі свого обличчя. – Іди, побудь трохи надворі, не можна постійно сидіти у хаті, це погано для твоєї вроди.

Олеся посміхнулась своїй матері, вийшла з хати, сіла на ґанок й почала плести вінок.

– Тікайте звідси! Тікайте! Мерці! Мерці!!! – раптом почула Олеся десь недалеко чийсь крик.

Олеся підвелась і подивилась туди, звідки почувся лемент. Вона побачила козака, що скакав галопом. Зненацька він зупинився біля тину коло її хати. Він зігнувся, наче від болю, його почало трусити. Кінь неспокійно забив копитами.

Олеся дивиться на рану на нозі козака і кривить своє обличчя у гидливій гримасі. Вона навіть і не думає допомагати. Вона завжди ставилась із презирством до страждань та хвороб інших людей. До того ж Яремівна часто повчала її: «Ніколи нікому не допомагай. Навіть якщо хтось буде помирати на порозі твоєї хати. Люди невдячні. Вони не подякують тобі і не запам’ятають добро, яке ти їм зробила». Але все ж таки Олеся не може відвести погляд. Нею оволоділа цікавість.

Руки козака зсудомило. Поводи натягнулись, кінь піднявся на диби, але вершник не впав, міцно обхопивши ногами боки коня. Раптово судоми козака припинились, й він обм’як. Кінь встав на чотири ноги та занепокоєно заіржав.

Несподівано козак вчепився зубами у шию коня. Тварина зробила спробу знов скинути вершника, але козак вирвав своєю рукою шмат м’яса з його шиї, на землю заюшила кров, кінь повільно повалився на землю та помер. Козак почав шматувати коня та їсти його плоть.

Олеся впустила наполовину сплетений вінок і заклякла від жаху.

– Олесю, швидко до хати! – пролунав голос Яремівни. Вона спостерігла за усім через вікно.

Дівчина, наче звільнившись від чар, почала повільно крокувати назад, все ще дивлячись на козака. Але тепер він теж дивиться на неї своїми білими очима. Його лице, спотворене неприродним відчуттям голоду і тваринною люттю, скривилось у жахливу гримасу. Він побіг до Олесі й зламав тин, навіть не помітивши цього. Дівчина забігла до хати і закрила двері на засув.

– Сховайся за пічкою, – промовила Яремівна тремтячим від страху голосом, підняла своє важке тіло, узяла зі стола пательню, впустивши на підлогу пундики, які лежали у ній, та з усією можливою швидкістю стала перед дверима.

Олеся сховалась за пічкою, як і наказала їй матір.

Почувся сильний глухий удар у двері. Посипались друзки, петлі вирвало з м’ясом, двері впали біля ніг Яремівни. На порозі з’явилось те, що колись було людиною.

– Господи, пробач мені мої гріхи, – прошепотіла Яремівна й перехрестилась…