Глава 7. Роздоріжжя

Рудий насилу підвівся, послизнувся на слизькій від крові підлозі і знов впав.

– Він тебе поранив, – промовив Микита до Рудого.

– Але ж він шаблею! – заскиглив Рудий, тримаючись за подряпину на руці, намагаючись підвестись. – Він шаблею, він мене не вкусив!

– Можливо, через це ти теж сказишся, хтозна? – сказав Середа.

– Не можна ризикувати, – тихо сказав Гонта і замахнувся шаблею на Рудого. Стоячи на колінах, хлопець прикрився рукою, наче це може його врятувати.

Зненацька по шинку рознісся звук удару сталі об сталь. Косар відбив цей удар і встав поряд з Рудим.

– Що ти робиш? – роздратовано спитав Гонта у Косаря. – А якщо він теж сказиться?

– Тоді ми скоро це побачимо, – спокійно відповів Косар. – І тоді, якщо буде треба, я сам його вб’ю. Нам треба вирішити, що робити далі, а не рубати один одного без причини.

Рудий затремтів усім тілом, від переляку не в змозі підвестись з колін.

– Може, треба до табору повернутись? – спитав один з козаків.

– Краще до фортеці, – відповів Косар. – За стінами буде спокійніше.

– Але ж у таборі два курені, а у фортеці один!

Нічого не сказавши, Косар обережно відчинив двері та вийшов надвір. Інші пішли за ним.

Зовні стоять три селянина. Скоріш за все, вони прийшли віддати борг шинкарю. Вони не змогли змусити себе увійти, почувши усередині моторошні крики й звук бійки. Вони, мабуть, зрадіють смерті шинкаря. А разом із ними ще пів села будуть тішитись думкою, що вже не треба віддавати борги. Хоча борги – це те, що має турбувати людей в останню чергу, коли навколо творяться такі жахливі речі.

Побачивши скривавленого Косаря із його улюбленою зброєю у руці, селяни позадкували. На їхніх обличчях вималювався страх. Косар вклав свою косу у шкіряний кожух за спиною.

– Не бійтеся, я не заподію вам лиха, – зробив спробу заговорити із селянами Косар. – Ви не бачили тут чогось дивного?

Побачивши інших козаків, що виходили з шинку, як і Косар, червоних від крові, селяни кинулися навтьоки.

Косар подивився на дорогу, що веде у козацький табір. По ній скаче галопом на своєму коні козак і волає щось, ніхто не може зрозуміти, що саме.

– Тікайте звідси! – почули нарешті усі несамовитий лемент козака. – Тікайте! Мерці! Мерці!!!

Козак наблизився і, не зупиняючись, поскакав у напрямок лісу. Косар хотів крикнути йому, щоб той повертав до фортеці, адже там, куди він скаче, тільки безкрайній ліс, який тягнеться на версти без жодного поселення, але побачив на нозі козака слід від укусу, і слова застрягли у горлянці. Косар подумав про те, яка жахлива доля чекає бідолаху. Він буде на самоті. Йому буде боляче і страшно. Ніхто не зможе припинити його страждання. Але їхати за ним немає часу. Косар відчуває, що це не останній козак, що загине сьогодні.

– Треба їхати до фортеці, – промовив Косар. Цього разу більшість була із ним згодна.

– Фортеця нікуди не дінеться, в мене свої справи, – сказав Гонта.

– Годі тобі, Гонто! – пробелькотів Рудий, який все ще тремтів від страху. – Косар правий, треба їхати до фортеці!

– Якщо ви усі бажаєте їхати до фортеці і чекати там смерті, це ваше діло. А я дотримаю своє слово, а потім поїду якомога далі звідси.

– Слухайте! – промовив Микита. – А може, завітаємо до Лиси? Якщо Тимко не збрехав сьогодні, тож, може, він і про Лису не брехав? Можливо, старості знадобиться допомога, щоб перенести свої коштовності, тож ми йому допоможемо.

Косарю закортіло знов витягти свою косу і порубати цього шмаркача на шматки. Зусиллям волі він стримав це бажання.

– Робіть як знаєте, я їду до фортеці, – промовив Косар і сів на свого коня. Більшість козаків, у тому числі і Рудий, зробили те саме. – Брати! – гукнув Косар тих, хто збирався їхати із ним. – Проїдьтесь по селу! Кажіть усім, кого зустрінете, що ворог йде. Кажіть, що кожен не байдужий до свого життя має їхати до фортеці!

Не очікуючи виконання свого наказу, Косар пришпорив свого коня і швидко поїхав. Інші, окрім Гонти, Гната, Микити, Шумейка та Середи, поїхали за ним.

– На нас напали, швидко до фортеці! – гукнув Косар купку селян. Вони зупинились і проводили переляканими очима скривавленого вершника із косою за спиною, що пронісся мимо них, наче блискавка.

Косар спрямував свого коня до будинку Бондаря.

«Тільки б встигнути попередити кошового», – думав Косар. Нарешті він доїхав до дома Михайла. Двері були зачинені на клямку.

«Напевно, Бондар із Властою вже у фортеці. Напевно, кошовий зміг зрозуміти, що навколо коїться якась чортівня і відвіз свою дружину у найбільш безпечне місце».

– Ворог іде! Усі до фортеці! Мерщій! Беріть тільки необхідне! Рятуйте свої життя! – почув Косар голоси звідусіль. Він пришпорив свого коня і почув, як із хати Бондаря пролунало щось схоже на хрип. Але Косар не зупинився.

«Напевно, примарилось», – заспокоїв він себе та ще сильніше шмагнув свого коня.