Глава 6. Полова

– Невже він знов не помер? – вигукнув хтось з натовпу.

– Діду, невже Ви знов смерть обдурили! – радісно крикнув Олесь Пономаренко, намагаючись протиснутись крізь натовп до Стуса.

Несподівано пролунав жіночій крик, що швидко обірвався.

– Відчепись від мене! – закричав якийсь, вже чоловічий, голос.

Натовп охопила паніка. Дехто почав тікати. Дехто впав. Інші спотикаються об упалих і самі опиняються на землі.

Юрба розсіялась Отець Микола побачив мертву Богуславу із розідраною горлянкою та пошматоване тіло селянина. Четверо селян намагаються відірвати повсталого з мертвих Стуса від Дарини, яка вже прийшла до тями від болю, що завдають її тілу вкуси Стуса. Приклавши усі свої сили, селяни нарешті відірвали повсталого від своєї жертви, але той вирвався з їхніх рук та накинувся на одного з чотирьох селян, вчепившись тому у руку. Отець Микола вхопив за комір та відкинув Стуса, відірвавши від селянина, разом із його великим пальцем. Відлетівши десь на сажень, повсталий мрець швидко піднявся і втупив свої білі очі у Отця Миколу. Стус захрипів, оголивши зуби. Його плечі опущені, руки витягнуті уперед, з рота стікає слина. Своїм виглядом він більше нагадує мавпу, аніж людину. Його обличчя спотворилось жахливим, якимось потойбічним виразом чи то голоду, чи то люті, а може усього одразу. Стус зробив кілька різких кроків і стрибнув прямо на Отця Миколу. Той смикнувся від несподіванки та вдарив хрестом по голові мерця із такою силою, що зігнув його і розтрощив голову Стуса, розкидавши навколо його мізки.

Деякі селяни злякались і побігли до своїх хат. Але більшість залишилось. Дехто намагається допомогти пораненим зупинити кров. У інших цікавість перемогла переляк, вони просто стоять та дивляться, наче це чудернацький виступ приїжджих акторів.

Іван та Олесь Пономаренки втупилися на тіло свого діда, широко відкривши очі від подиву та жаху. Сьогодні вони два рази втратили того, хто замінив їм батька, навчив їх битися, їздити верхи та бути справжніми козаками.

– Ведіть поранених до церкви, – командує Отець Микола. – Померлих поки що перенесіть у сарай.

Селяни підкорюються. Четверо переносять важкопоранену, волаючу від болю Дарину, двоє ведуть під руку селянина, що втратив палець. Ще кілька селян перенесли три бездиханних тіла у сарай біля церкви. Більшість люду перейшла до церкви, начебто щоб поспівчувати своїм пораненим односельчанам. Насправді вони просто бажають повитріщатись на страждання інших, адже кров і біль завжди приваблює натовп.

Увагу усіх, хто ще залишився надворі, привернули могили на невеликому кладовищі навколо церкви. Хрести та надгробні плити захитались з боку в бік. Деякі нахилились і впали. Зненацька із однієї з могил висунулась кістлява рука. З іншої показалась голова, а точніше – череп без очей, з облізлою шкірою, із посмішкою смерті на почорнілому обличчі без губ. З усіх могил полізли мерці. На тілах деяких з них можна побачити гнилу плоть та ошмаття одягу, але у більшості із них тіло зовсім згнило, оголивши кістки. Мерці роблять швидкі ривки, хапаючи землю навколо себе, намагаючись висмикнути свої почорнілі тіла з могил.

Із церкви пролунав крик, потім ще один, нарешті звідти долинула какофонія чоловічих та жіночих лементів, сповнених жаху. З одного з церковних вікон, наче снаряд гармати, вилетів селянин та приземлився між двох могил. Мерці, ще по пояс у землі, вчепились у селянина своїми зубами та пальцями-пазурами і з жадобою, не звертаючи уваги на крики своєї жертви, потягнули кожен у свою сторону, роздерли бідолаху навпіл. З церкви вибігають люди. Деякі з них вкушені. На обличчях людей жах. Вони штовхають одне одного, забувши про все. Із церкви вибігає селянин без пальця на руці, наскакує на одного з селян, валить на землю та шматує його тіло. За ним вибігає інший селянин, він кричить від болі та наче тягне за собою щось важке. Нарешті показується Дарина, що вчепилась селянину у руку. Вона уся у крові, але з її ран кров вже не тече. Приклавши останні зусилля, селянин робить ще кілька кроків, протягнувши за собою Дарину, та падає. Вона відірвала від руки селянина шмат м’яса й із жадобою вчепилася тому у горлянку.

Із сараю, куди поклали трупи, вирвались двоє повсталих, проломивши трухляві двері. Вони напали на купку селян, що стояли на площі перед церквою, наче зачаровані. Тепер вже ніхто не бажає побачити, що буде далі. Селяни тікають світ за очі.

Отець Микола розгубився. Він тільки мотає головою, не знаючи, куди дивитись. Ніколи раніше він не відчував себе таким безпорадним. Але він узяв себе в руки. Він знає – треба врятувати хоча б когось, і ніхто окрім нього це зробити не зможе.

– Іване, Олесь! – гукнув Отець Микола близнюків, які хоча і виглядають, як молоді чоловіки, тепер схожі скоріш на переляканих дітей. – Сідайте на коней, заберіть із собою кого зможете і мчіть до фортеці щодуху!

Брати наче чекали цього наказу. Для них він наче ковток прохолодної води у спекотний день. Вони побігли до міцних селянських тяглових коней, які були прив’язані до огорожі біля найближчої хати. Пономаренки перехопили кілька переляканих жінок, які бігли невідомо куди та потягли їх із собою.

Іван помітив, що за жінками женеться безпалий селянин. Він швидко наближається, його очі білі, наче простирадло.

«Коли небезпека поруч, не думай – витягай шаблю», – промайнули у думках хлопця слова Стуса.

Із блискавичною швидкістю Іван витягнув шаблю і рубанув нею, майже не дивлячись у сторону вкушеного. Старий клинок з дамаської сталі прорубав плоть і кістки, наче масло, майже не зустрівши опору. Селянин впав на землю і швидко підвівся. Його тіло від плеча до живота розрубане, але він стоїть і шкірить зуби, широко розкривши свої білі очі. Іван не побачив цього і побіг далі, тримаючи жінку за руку. Потвора приготувалась до стрибку, але ззаду наскочив Олесь, з усієї сили вдаривши істоту ногою у спину. Голова, ліва рука та більша частина тулуба із жахливим хрустом різко нахилилась униз по лінії розрізу. Ноги, права рука та передпліччя залишились у вертикальному положенні. Не дивлячись на жахливу рану, істота повільно пішла за братами, тягнучи поміж ніг тулуб та голову, що тримаються лише на м’язах.